Євген Петрович Петров - Дванадцять стільців

себе в дзеркало, почав підстригати свою благообразну бороду. Волосся сипалось на підлогу, ножиці скрипіли, і через п'ять хвилин панотець Федір переконався, що підстригати бороду він зовсім не вміє. Борода його була скособочена, непристойна і навіть підозріла.

Помаячивши перед дзеркалом ще трохи, панотець Федір роззлостився, покликав дружину і, простягаючи їй ножиці, роздратовано сказав:

— Поможи мені хоч ти, матушко. Ніяк не можу цим патлам ради дати.

Матушка із здивування навіть руки назад одвела.

— Що ж ти з собою зробив? — мовила вона нарешті

— Нічого не зробив. Підстригаюся. Поможи, будь ласка. От тут начебто скособочилося…

— Господи, — сказала матушка, зазіхаючи на кучері панотця Федора — невже, Феденько, ти до обновленців перейти наважився?

Панотець зрадів з такого напрямку розмови.

— А чому б мені, матінко, і не перейти до обновленців? Хіба обновленці — не люди?

— Люди, звичайно, люди, — погодилась уїдливо матушка»— де ж пак: по ілюзіонах ходять, аліменти платять…

— Ну, і я по ілюзіонах буду бігати.

— Бігай, будь ласка.

— І бігатиму.

— Добігаєшся. Ти в дзеркало на себе глянь.

І справді, із дзеркала на панотця Федора глянула метка чорноока фізіономія з невеликою дикою борідкою і безглуздо довгими вусами.

Заходились підстригати вуса, доводячи їх до пропорціональних розмірів.

Те, що сталося далі, ще дужче вразило матушку. Панотець Федір заявив, що цього ж вечора має виїхати в справі, і звелів, щоб Катерина Олександрівна побігла до брата-пекаря і взяла у нього на тиждень пальто зі смушевим коміром та коричневий качачий картуз.

— Нікуди не піду! — заявила матушка і заплакала. Півгодини ходив панотець Федір то туди, то сюди по кімнаті і, лякаючи дружину оновленим своїм лицем, плів усілякі дурниці. Матушка зрозуміла тільки одне: панотець Федір ні з того ні з сього постригся, хоче в блазенському картузі їхати невідь-куди, а її кидає.

— Не кидаю, — який уже раз повторював панотець Федір, — не кидаю, через тиждень буду назад. Адже ж може бути у людини справа. Може чи не може?

— Не може, — говорила попадя.

Панотцю Федору, людині в поводженні з ближніми лагідній, довелося навіть постукати кулаком по столу. Хоч стукав він обережно й невміло, ніколи бо цього не робив, попадя, проте, вельми налякалась і, напнувши хустку, побігла до брата по цивільну одежу.

Зоставшись сам, панотець Федір з хвилину подумав, сказав: «І жінкам важко», — і витяг з-під ліжка скриньку, оббиту жерстю. Такі скриньки бувають здебільше у червоноармійців. Обклеєні вони смугастими шпалерами, поверх яких красується портрет Будьонного або картонка з цигаркової коробки «Пляж» з трьома красунями на усипанім рінню батумськім березі. Скринька Вострикових, на превелике невдоволення панотця Федора, теж була обклеєна малюнками, але не було там ні Будьонного, ні батумських красунь. Попадя заліпила все нутро скриньки фотографіями, вирізаними з журналу «Летопись войны 1914 года». Тут було і «Взятие Перемышля», і «Раздача теплых вещей нижним чинам на позициях», і… та чимало чого було там іще.

Виклавши на підлогу цілу купу книжок: комплект журналу «Русский паломник» за 1903 рік, товстелезну «Историю раскола» і брошурку «Русский в Италии» з видрукуваним на обгортці вогнедишним Везувієм, панотець Федір запустив руку на саме дно скриньки і витяг старий, обшарпаний жінчин капор. Примружившись від запаху нафталіну, що раптом ударив із скриньки, панотець Федір, розриваючи мереживо й прошви, вийняв з капора важку полотняну ковбаску. Ковбаска містила в собі двадцять золотих десяток — все, що зосталося від комерційних авантюр панотця Федора.

Звичним рухом руки він підняв полу ряси і засунув ковбаску в кишеню смугастих штанів. Потім підійшов до комода і витяг з коробки від цукерок п'ятдесят карбованців — по три і по п'ять карбованців. У коробці залишилось іще двадцять карбованців.

— На господарство вистачить, — вирішив він.

Розділ IV

Муза далеких мандрів

За годину перед приходом вечірнього поштового поїзда панотець Федір, у коротенькому, трохи нижче колін пальті і з плетеним кошиком, стояв у черзі коло каси і полохливо поглядав на вхідні двері. Він боявся, що матушка, всупереч його домаганню, прибіжить на вокзал проводжати, і тоді яточник Прусіс, що сидів у буфеті й частував пивом фінагента, одразу його впізнає. Панотець Федір із здивуванням і соромом поглядав на свої одкриті очам усіх мирян смугасті штани.

Посадка в безплацкартний поїзд мала звичайний скандальний характер. Пасажири, зігнувшись під тягарем величезних мішків, бігали від голови поїзда до хвоста і від хвоста до голови. Панотець Федір очманіло бігав з усіма. Він так само, як і всі, розмовляв з провідниками улесливим голосом, так само, як і всі, боявся, що касир дав йому «неправильний» квиток, і тільки, впущений нарешті у вагон повернув собі притаманний спокій і навіть повеселів.

Паровоз закричав на весь голос, і поїзд рушив, везучи з собою панотця Федора в невідому далечінь у справі загадковій, але, мабуть, багатій на великі вигоди.

Цікава штука — смуга відчуження. Найзвичайнісінький громадянин, потрапивши в неї, відчуває в собі деяку метушливість і швидко обертається або в пасажира, або в вантажоодержувача, або просто в безквиткового пройдисвіта, Що затьмарює життя і службову діяльність кондукторським бригадам та перонним контролерам.

З тої хвилини, як громадянин уступає в смугу відчуження, що її по-дилетантському він називає вокзалом або станцією, життя його враз міняється. Одразу ж до нього підскакують Єрмаки Тимофійовичі в білих фартухах з нікельованими бляхами на серці і послужливо підхоплюють багаж. З тої хвилини громадянин уже не належить самому собі. Він — пасажир і починає виконувати всі обов'язки пасажира. Обов'язки ці вельми складні, але приємні.

Пасажир дуже багато їсть. Прості смертні ночами не їдять, але пасажир їсть і вночі. Їсть він смажене курча, для нього дороге, круті крашанки, шкідливі для шлунка, і маслини. Коли поїзд перетинає стрілку, на полицях брязкотять цілі армії чайників і підстрибують загорнуті в газетні мішечки курчата, позбавлені ніжок, з корінням вирваних пасажирами.

Але пасажири нічого цього не помічають. Вони розповідають анекдоти. Регулярно щотри хвилини весь вагон аж боки рве з реготу. Після того западає тиша і оксамитний голос доповідає черговий анекдот:

— Умирає старий єврей. Тут жінка стоїть, діти. «А Моня тут?» — питає єврей ледве-ледве. — «Тут». — «А тьотя Брана прийшла?» — «Прийшла». — «А де бабуся? Я її не бачу». — «От вона стоїть». — «А Ісак?» — «Ісак тут». — «А діти?» — «От усі діти». — «Хто ж у крамниці зостався?!»

Тої ж миті чайники починають брязкотіти, і курчата літають на горішніх полицях, стривожені громовим сміхом. Але пасажири цього не помічають. У кожного на серці лежить заповітний анекдот, який, тріпочучи, очікує своєї черги.