Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

тощо. В північних районах етнічної Росії, де сільське господарство не було спроможне забезпечити людям засоби для існування, майже всі селяни займалися побічними роботами — відхідними промислами, що в середньому давали 44 % їхнього заробітку. Навіть у степових місцевостях близько трьох чвертей господарств виконували такі роботи, хоч це становило лише 12 % їхнього заробітку. В 1912 p. 90 % господарств Московської губернії займалися побічними несільськогосподарськими роботами, а наприкінці першого десятиліття XX ст. селяни володіли третиною всіх торговельних і промислових підприємств Москви; вони ж таки становили найчисленніший прошарок серед ремісників або робітників підприємств (за винятком текстильного виробництва).

Економічний тягар, покладений на селян, був надто важким. До того ж майже всі вони дивилися на пана як на ворога й, повторимо, вважали, що мають права на його землю. Все це спричинювалося до селянського протесту, серед традиційних форм якого назвемо такі, наприклад, самочинні дії в панських маєтностях: вирубування лісу, незаконний випас худоби, вивезення сіна та зерна з полів, пограбування, підпали, страйки орендарів, періодичні відкриті експропріації й засівання землі. В 1902 p. в Харківській і Полтавській губерніях сталося серйозне заворушення, в якому взяли участь мешканці більш ніж 160 сіл. Тоді протягом кількох днів зазнали нападів 80 панських маєтків. В 1905–1906 pp. по всій імперії відбувалися потужні селянські виступи.

Всі політичні сили погоджувалися на тому, що тільки модернізація сільського господарства здатна врятувати становище. Головну проблему можна сформулювати просто: кількість землі була невідповідною примітивній техніці її обробітку, а до того ж постійно діяв такий фактор, як зростання сільського населення. Як ми вже бачили, наявної землі було удосталь, отже, запроваджувані зміни мали стосуватися насамперед організації сільськогосподарської економіки прискорення технічного прогресу. За твердженням Естер Кінгстон-Манн, наприкінці XIX ст. в Росії виник “культ модернізації”. Він виправдовував будь-яку акцію, котра мала на меті виставити селянина як “застаріле явище”, — задовго до того, як “історія або закони економічного розвитку могли це зробити”. При цьому виходили з припущень (які, однак, — принаймні для 80-х років — не виглядали слушними), що виробництво на негромадських землях було значно продуктивнішим, ніж на громадських, що в межах громади існувало щось подібне до економічної “зрівнялівки”, що громадські сільськогосподарські методи були найвідсталішими, що селяни конче потребували найновішого типу плуга. Але навіть у 917 p. залізні плуги мала тільки половина селянських господарств країни. Хліб жали серпами та молотили цепами. За таких умов у 1920-х роках урожай пшениці й жита — від семи до дев'яти центнерів на гектар — не набагато перевищував урожай в англійських маєтках XIV ст. (дані Р. Девіса).

Вирішальним аргументом усіх пропозицій щодо модернізації російського сільського господарства було твердження про неекономічність трипільної системи, яку неможливо узгодити з новітніми методами землеробства. Висновки ж прихильників капіталістичного шляху розвитку полягали в тому, що більш підприємливим селянам треба надати право виходу з громади, але водночас із заміною їхніх черезсмужних ділянок на відруб (цілісну ділянку), що дало б їм можливість перетворитися на фермерів у західному розумінні цього слова. Внаслідок цього вони б дістали і змогу, і стимул для поліпшення якості своїх грунтів і продукції з них.

Деякі зміни справді мали місце. Одним із результатів революції 1905 p. було збільшення фінансування Селянського банку та внесення зміни в його статут — давати позички в 90 % і вище селянам, що купували землю (більше того — в 1906 p. селянин одержав право мати, як і всі інші піддані імперії, внутрішній паспорт).

Ще в січні 1906 p. тодішній голова Ради міністрів С. Вітте добився принципової згоди царя на розділення “перерозподільних” земель на приватні ділянки. Цей план був пов'язаний головним чином з іменем П. Столипіна, який незабаром заступив Вітте на його посаді. За словами Столипіна, він базував свій намір на ідеї, щоб уряд зробив ставку не на вбогих і п'яних, а на міцних і сильних — на міцного одноосібного власника, покликанням якого є відіграти свою роль у відновленні царату на сильних монархічних принципах». В. Ленін назвав план Столипіна «прогресивним у науково-економічному розумінні».

Законами від 9 листопада 1906 p., 4 червня 1910 p. і 29 травня 1911 p. столипінську програму певною мірою було впроваджено в дію. Згідно з цими законами, кожний селянин — власник господарства — мав право вимагати закріплення за ним землі, якою він користувався. Це не привело відразу до об'єднання черезсмужних ділянок у відруби (вважалося, що на 1917 p. три чверті спадкових господарств все ще були черезсмужними), але тим не менш процес фізичного об'єднання земель набирав сили.

Труднощі перетворення в Росії середньовічної колективістської системи праці селян на індивідуальну (фермерську) навіть важко собі уявити. В 1905 p. 9, 5 мли селянських господарств були об'єднані в громадах, а 2,8 млн перебували у спадковому володінні В період від згаданого року до 1916 p. близько 2,5 млн вийшли з громад. Напередодні ж 1917 p. вважалося, що 13–14 млн селянських ділянок розподілялися таким чином:

— 5 млн у незмінному перерозподільному володінні;

— 1,3 млн юридично (але не фактично) перейшли на спадковий спосіб володіння;

— 1,7 млн були в перехідному стані;

— 4,3 млн перейшли на спадковий спосіб володіння, але все ще зберігали черезсмужну систему;

— 1,3 млн частково або повністю злилися. Ферми створювалися в різних регіонах, але найактивніше цей процес відбувався в Україні. Джерела 1915 р. повідомляють про наявність 75 тис. ферм (які створювали свої власні невеличкі сільця). Вони одразу ж продемонстрували свої можливості у значному поліпшенні сільськогосподарської продукції. Однак рівень розвитку відрубної системи на 1917 р. був явно недостатнім для того, щоб здійснити на селі очікувані перетворення. Сам Столипін говорив, що для цього необхідно 20 мирних років, тоді як на здійснення його планів історія дала менше 10. Від реформ остаточно відмовилися напередодні революцій 1917 p., серед головних наслідків котрих згадаємо «чорний переділ» — стихійне захоплення панських земель, активне відновлення громад і зникнення багатьох із нещодавно створених ферм.

* * *

У середовищі російської інтелігенції побутували два протилежні погляди на селян: з одного боку, вони уявлялися як утілення народу, душа країни, терпеливі страждальці, надія на майбутнє, з іншого — як «темні люди», відсталі, вперті, що не прислуховуються до голосу розуму, як нездарна перешкода для усього прогресивного. Обидва погляди в чомусь мали слушність. О. Пушкін хвалив такі, наприклад, чесноти селян, як працелюбність і терпеливість. Мемуарист Нікітенко називав селянина «майже цілковитим дикуном», п'яницею, злодієм, та все ж таки додавав до цього, що він «незрівнянно вищий від так званих освічених й інтелігентних. Селянин — щира людина. Він не намагається виглядати тим, ким не