Василь Дмитрович Кожелянко - Дефіляда в Москві

повиснуть керівники маріонеткового уряду Грузинської ССР. Новим керівником держави став колишній міністр НКВД СССР генерал Лаврентій Берія, який із двома батальйонами військовиків грузинської національности цієї ночі перебрав владу в державі. Годину тому по радіо пан Берія проголосив себе головою Комітету державного порятунку Сакартвело (Грузії) і оголосив про арешт комуністичного керівництва. Через п'ятнадцять хвилин голова революційного трибуналу Януарій Вишинкідзе оголосив їм вирок — смерть через повішення. Але ось, шановні радіослухачі, 367 засуджених на стількох же вантажівках без бортів підвозять до шибениць. Дивує синхронність дій 367 грузинських сержантів, які зголосились на ролі катів. Заступник пана Берії генерал Чантарія сказав мені, що бажаючих виконати вирок було до 50 осіб на місце. Довелося навіть влаштовувати бліц-конкурс. Ось на балконі урядового будинку з'являється сам генерал пан Лаврентій Берія. Натовп радісно вітає його, пан генерал у відповідь антикомуністично поблискує своїм леґендарним пенсне, яке свого часу наводило жах на найдогматичніших комуністів-ленінців. Пан Берія підносить руку…

Запановує тиша… змах білою хустиною. Зриваються з місць вантажні авто і 367 колишніх комуністичних сатрапів звиваються у смертельних конвульсіях.

— Дякую, пане Євгене, — втрутилась дикторка, — продовжуємо інформаційний випуск української національної радіостанції.

За неперевіреними з незалежних джерел даними, військові антикомуністичні перевороти відбулись і в двох інших закавказьких республіках — Вірменії та Азербайджані. Керівники повсталих військовиків — генерал Вагранян та полковник Мамедов заявили, що підтримують грузинського генерала Лаврентія Берія у його прагненні виступити єдиним антикомінтернівським фронтом проти кліки Сталіна — Молотова у союзі з непереможною Німеччиною і звитяжною Україною.

Італія. Великий вождь італійського народу дуче Муссоліні замовив собі для звитяжної дефіляди в Москві 7 листопада військ країн-переможниць костюм давньоримського полководця з позолоченими обладунками.

Румунія. Великий вождь румунського народу маршал Антонеску замовив собі для звитяжної дефіляди в Москві 7 листопада військ країн-переможниць такий самий костюм давньоримського полководця.

Еспанія. Великий вождь еспанського народу каудільйо Франко…

— Генцю, вимкни радіо і ходи до мене! — Дмитро квапливо загасив турецьку папіроску і ковтнув кави. Ще було трохи часу.

СОЮЗНИЧКИ

Їхали як волами, — потяг «Київ — Москва» захлинався коло кожного стовпа. Хорунжий Левицький залежно від свого настрою, який із зразковою періодичністю маятника коливався від відчаю (все, не встигну на дефіляду) до страшенної люті (лайдацтво! Стріляти треба за таку їзду!) смикався по купе. До Бахмача в купе їхав сам, але не тому, що не було пасажирів — вони були, в загальних і плацкартних вагонах, сиділи в проходах і в тамбурі, — а тому, що був уже великим цабе, а бідних у купейні вагони не пускали. У Бахмачі знайшлись попутники.

— Буна зіва, пане офіцер, — зайшов румунський майор від інфантерії. — До Москви? Будемо попутниками. Я теж на дефіляду. — Румун був уже немолодий, але, очевидно, кадровий військовик, бо одразу зметикував, що в парадній уніформі з аксельбантами український офіцер може їхати лише на дефіляду в Москву.

Дмитро неохоче встав, ледь вклонився по-військовому, сів, говорити йому з союзником не хотілось, та й не було про що.

Через якийсь час у двері купе постукали.

— Пофтім, — сказав румунський майор. Дмитро нервово смикнувся, знову «ворбеште», щоб тебе вже…

Зайшов унтер-офіцер угорської армії. Каліченою німецькою мовою він щось довго пояснював офіцерам, які нічого не втямили. Тоді унтер щось гаркнув за двері, двоє солдатів-угорців внесли тіло угорського капітана у парадній уніформі і золотистих чоботах зі шпорами.

— Егей, тут не морг, — завважив Дмитро німецькою мовою.

— Мені здається, то він оживе, — кинув румунський майор, — напилася мадярська свиня, як русул.

— А-а-а! — Дмитро вийшов з купе, став коло вікна, потім поплентався в тамбур. Курити вже остогидло, але чомусь витягнув золоту дзиґарничку із монограмою, дістав дорогу турецьку папіросу із золотим обідком, потім вийняв з кишені теж золоту запальничку точнісінько з такою ж, як на дзиґарничці, монограмою. Дмитрові дуже кортіло, аби хтось розпитав, звідки у нього такі гарні речі й такі дорогі папіроси. Але ніхто не питав. То вам же й гірше, подумав хорунжий Левицький, не буде народ знати своїх героїв.

Дмитро підійшов до дверей свого купе, звідки чулася тріскотлива німецька, без акценту, мова. Посеред купе стояв оберштурмбанфюрер СС і страшно кричав на румунського майора.

— Що це таке, пане офіцер, як ви посміли допустити, аби сюди занесли цю п'яну мадярську свиню, та ще й поклали на нижню полицю, на якій за правом арійського первородства маю їхати я, офіцер Райху, істинний арієць. А тепер берімо його за ноги і кидаймо на верхню полицю.

Дмитро хотів зупинити верескливого німця, але раптом схопився з лавиці угорський капітан, він вклав усю свою тисячолітню ненависть до німців у віртуозну мадярську лайку, тріснув есесівця в зуби, ліг на лаву і захропів. Німець сполотнів, від люті йому відняло мову, тремтячими пальцями він дряпнув кобуру на череві.

Вб'є мадяра, подумав Дмитро і владно поклав долоню на німецьку руку. Німець далі верещав, він кричав, що мадяра мусить убити, бо на це є воля великого фірера, що він як арієць мусить пролити кров кривдника, що його місія — нищити недолюдків, до яких належать мадяри, румуни, слов'яни…

Тут німець мусив замовкнути, бо чотири удари — два румунські в бебехи і два слов'янські по потилиці — відібрали на якийсь час у нього пам'ять. Дмитро і румун поклали есесівця на лаву, сіли один проти одного і відсапувались.

— Воно якби не союзник, можна було б і того, — сказав по-румунському майор.

Дмитро вдав, що не розуміє румунської мови, і заговорив німецькою:

— У мене є пляшка доброго коньяку, може, зап'ємо цю справу, пане майор?

— А чому б ні. Гаразд, пане лейтенанте, чи як вас там по-вашому?

Дмитро не відповів, вийняв з валізи пляшку французького коньяку, румун дістав бляшанку португальських сардин.

— З німцями ще якось можна порозумітись, — після доброї чарки і трьох сардин із хлібом почав свою промову румунський майор. — А ось цих азійських дикунів, — показав на сонного мадяра,— треба нищити у газових камерах. Прийшли, понімаєш (румун любив вкрутити в розмову російське слівце), в Европу — наш спільний дім, вкорінились і — віддай їм Трансільванію…

— Закарпаття були хотіли, але зась їм до споконвічної української землі, — додав підпилий Дмитро.

— А, може, тойво, — розійшовся румун, — нам зробити з Угорщиною, як колись вчинили з Польщею — на трьох. Га? Вам трохи, трохи німцям,