Петро Гаврилович Дяченко - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

не висіли на перекладині, а виглядають мов з неї зняті, але котрийсь огризнувся, порадивши самому заглянути у дзеркало… Заборонив я оповідати про наше блукання, аби козачим звичаєм нас не висміяли, бо хто ж повірить у щось подібне? Пополудні з тими ж козаками вибрався я до цегельні, аби поховати повішених. Виявилося, що ми блукали одним слідом і зробили коло, мов циркулем креслили.

У перших днях листопада 2-й Запорозький полк був спозований (знятий з позиції. -Ред.) німцями і розмістився в районі Воронка на відпочинок.

Протигетьманське повстання

12 листопада 1918 р. посідали в поїзд і через Харків мали їхати на Вороніжчину, щоб з'єднатись із рештою бригади [Зураба] Натієва.

У Харкові полк затримався. Оголошено бойову готовність. Простояли два дні. Вечором 17 листопада до нашого поїзда прибув полковник Болбочан, коротко поінформував старшин про необхідність зміни режиму і видав накази: 1-ша і 3-тя чоти патрулюють у місті, а 2-га чота має заарештувати генерала [Олександра] Ліґнау, командувача Харківським корпусом. Даючи цей наказ, полковник Болбочан двічі підкреслив, щоб арешт відбувся в "білих рукавичках", бо, можливо, генерал Ліґнау захоче співпрацювати з нами.

Вивантаживши чоту з вагонів, попровадив її до штабу корпусу, що його охороняв рій піхоти із двома вартівниками на брамі. Роззброєння пішло легко, бо нас прийняли за своїх. Викликаний ординансовий (тут і далі: черговий, вартовий. -Ред.) старшина з пістолем на грудях підвів нас до дверей кабінету генерала. Залишивши старшину під вартою козаків, що ввійшли до штабу, постукав у двері, а перед тим сховав пістоля та поправив на собі одяг, бо пригадав про "білі рукавички".

Почувши дозвіл, увійшов, став струнко і промовив:

— Пане генерале, полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії.

Генерал хвилину застановився і відповів:

— Я присягав ясновельможному пану Гетьманові і йому служу — робіть, що вам наказано!

[Тоді я] сказав увійти двом козакам, які з голими шаблями стали при дверях. Попросив дозволу генерала зателефонувати до полковника Болбочана та доповісти про відповідь генерала. Дістав новий наказ — по зміні чоти піхотою, яка мала надійти, роззброїти московський відділ, розквартирований на тій же вулиці у школі. Полковник попередив, що там майже самі офіцери, яких можна взяти тільки зненацька. Прийшла зміна, котрій передав охорону. Взяв одного підстаршину з охорони генерала Ліґнау, який допровадив спішену чоту до казарм. З вартою обійшлося без жодного пострілу хоч командир варти пробував тікати, та хлопці зловили його.

Командир варти провів до казарм, і від нього довідалися, що офіцери мають зброю в залах. Увійшовши в один із них, де спало до тридцяти офіцерів, без попередження відкрили вогонь із ручного кулемета у стелю… Офіцери, зірвавшись із ліжок, ганяли по залу в одній білизні, а деякі й без неї. Заскочення було цілковите. В решті залів залишилася зброя, а офіцери повтікали через вікна, без одягу.

Впродовж ночі майже без втрат із нашого боку було роззброєно корпус, а точніше, його кадри. Передавши зброю і полонених піхоті, що підоспіла, чота отримала наказ патрулювати місто, а також приготуватися до маршу на Полтаву.

20 листопада рушили ми разом із 2-м куренем сотника [Івана] Дубового на Полтаву, яку й опанували разом з повстанцями.

Наступного дня прибув полковник [Петро] Болбочан разом зі своїм штабом і рештою сотні. Вночі мене викликали до штабу, де отримав наказ арештувати комуністичний штаб, який містився в одній із шкіл на околиці Полтави.

По тривозі підняв чоту і риссю під'їхав до школи. Силою увірвались усередину і знайшли там близько 20 люду — штаб із [Миколою] Шинкарем на чолі. Перевели трус, знайшлося багато короткої зброї та велика кількість грошей. Серед арештованих було дві жінки, які пробували агітувати козаків, намовляючи їх звернути зброю проти своїх старшин, які є "панськими прихвоснями".

Відпровадили всіх до штабу, де і здали гроші. По короткому часі — новий наказ: пустити по Ворсклі — під лід — комуністичних проводирів, а в тому числі й Шинкаря. Посадовивши всіх разом, 5 чоловік, на штабовий віз, рушили до річки. В дорозі Шинкар зіскочив з воза і кинувся тікати вздовж вулиці, а потім вскочив у подвірко. Ще на вулиці я встиг з коня двічі в нього вистрелити, а потім із двома козаками, зіскочивши з коней, побігли вслід. Саме перед тим випав сніг, і сліди Шинкаря було видно. Через пару кроків, уже в подвірку, на слідах була кров, а чим далі — більше. Сліди вели до провалля, що густо поросло дерезою, під якою вже снігу не було, і сліди зникли. Облазили всі закутки — зник як камфора.

Повернувшись до штабу, доповів, що завдання виконано не цілковито, бо Шинкар утік. Довелось від полковника Болбочана вислухати: "Як від вас утік над Ворсклою, то у другого зробив би те ще біля штабу".

25 листопада чота отримала наказ іти на Решетилівку, Білоцерківку і Миргород, де вступити в розпорядження командира 2-го куреня, який їде туди залізницею. Цей наказ дуже нас втішив, бо майже вся чота складалась із Миргороддів і була надія побувати вдома. В Решетилівці до чоти приєднались повстанці, близько 50 люду, всі на добрих конях, більшість кіннотники з бувшої Російської армії. Чота була однаково одягнута, всі в черкесках, а повстанці — від селянських кожухів і до панських хутер з єнотовими комірами.

Ранку другого дня рушив на Білоцерківку. Під час маршу поділив своє військо на три чоти і призначив командирів. Своїх козаків, яких було 34, поділив поміж чотами. Проїхали ми з десяток кілометрів, як від сотні із 3-ї чоти виїхало троє їздців і галопом помчали до поблизького хутора. Всі троє в хутрах — повстанці. На голосне "назад" двоє вернулось, а третій, махнувши рукою, галопував далі. Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом з їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни…

У міжчасі сотня поділилась на дві частини, які стояли одна проти другої з рушницями, готовими до стрільби. Повернувшись до сотні, розпочав із питання:

— Хто дозволив виступати зі строю? Всі на свої місця!

Далі по черзі, кожну трійку, з пістолем у руках:

— Кому і що не подобається?

Усі були задоволені, всім подобалось…

— Бунчужний підбере на сотенний віз побитого!

Як виявилось, був то "отаман" повстанців, а в сотні чотовий 3-ї чоти.

Сотня з піснями рушила в дальший марш. Заночували на хуторах поблизу Білоцерківки, маючи в містечку свій патруль. Удосвіта — збірка, і до мене під'їхав учорашній "хрещеник" із забинтованою головою і по-службовому запитав,