Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Ніжна, рум'яна, немов сільська дівчина, схильна до веснянок, з великими голубими очима, кучерявим каштановим волоссям, лагідним голосом і міцними жіночими стегнами, вона здавалася дещо старомодною й «жіночою». Не «тонка caрдинка» з хлоп'ячою фігурою. А надто жіноча, щоб вважатися цілком елеґантною.

Отже, чоловіки, особливо немолоді, виявляли до неї посилену увагу. Та вона їх зовсім не заохочувала, знаючи, яких тортур довелося б зазнати Кліфордові при найменшому натякові на фліртування. Тиха й відсутня, вона не мала й не збиралася мати з ними жодних контактів. Кліфорд собою пишався надзвичайно.

Його родичі ставилися до неї цілком доброзичливо. Вона знала, що ця доброзичливість означала відсутність страху — люди не мають до тебе поваги, коли тебе хоч трохи не бояться. Але й з ними не існувало жодного зв'язку. Вона дозволила їм бути доброзичливими й зневажливими, дозволила їм відчувати, що в них немає потреби тримати мечі наголо. Жодного істинного розуміння між ними не склалося.

Час ішов. Хоч би що відбувалося, не відбувалося нічого, адже вона так чудово порвала всякий контакт зі світом. Вони з Кліфордом жили в своїх ідеях та його книжках. Вона знай приймала гостей — у їхньому домі вони не переводилися. Час ішов, і, як це буває з годинниками, замість пів на восьму виявилося пів на дев'яту.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Коні, однак, відчувала, як у ній зростає неспокій. У цьому безконтактному існуванні неспокій накочувався на неї, як безумство, її члени судомило, хоч вона цього зовсім не бажала, її хребет сіпало, коли хотілося не сидіти, випроставшись, а зручно полежати. Щось бентежило зсередини її тіло, її утробу, так бентежило, що хотілося скочити в воду і пливти, позбуваючись безумного неспокою. Від нього її серце без причини несамовито калатало. Вона худла.

То був звичайний неспокій. Бувало, вона бігла через парк, залишала Кліфорда і, розпростершись, лежала в папороті. Втекти з дому… вона має втекти з дому й від усіх. Ліс був її єдиним сховком, її святилищем.

Та насправді й він не був сховком чи святилищем, тому що й з ним не було зв'язку. Це було тільки місце, куди можна втекти від усього іншого. Вона ніколи по-справжньому не відчувала духу самого лісу… якщо й була така безглузда річ. Вона підсвідомо розуміла, що життя її йде шкереберть. Підсвідомо розуміла, що втратила, загубила зв'язок з предметним і живим світом. Тільки Кліфорд та його книжки, які не існують насправді… в яких немає нічого особливого! Пустота до пустоти. Підсвідомо розуміла. Та це було все одно що битися головою до стіни.

Батько знову застеріг її: «Коні, чому ти не заведеш собі поклонника? Треба жити собі на втіху».

Тієї зими на пару днів заїхав Майкаліс. Це був молодий ірландець, який спромігся добре заробити на своїх п'єсах в Америці. Якийсь час елеґантне лондонське товариство сприймало його з захопленням, адже він писав елеґантні світські п'єси. Поступово елеґантне товариство збагнуло, що цей дублінський щур на неохайних підборах виставляє його на посміховисько, і різко поміняло своє ставлення. Майкаліс став останнім словом вульґарності й поганого виховання. Викрили, що він антианглійський, а для класу, який дійшов до цього відкриття, це означало щось гірше за найбрудніший злочин. Його вбили наповал, а тіло викинули на смітник.

Однак у Майкаліса залишилися його апартаменти в Мейфері, і він ходив по Бонд-стріт з виглядом джентльмена, адже навіть найкращих кравців не примусиш вигнати своїх недостойних замовників, якщо ці замовники платять.

Кліфорд запросив цього тридцятилітнього молодика в несприятливий момент його кар'єри. Запросив, не вагаючися. Майкаліса слухало принаймні пару мільйонів людей, і, виявившись безнадійним аутсайдером, він без сумніву має відчувати вдячність, що саме в цей момент його запросили до Реґбі, коли ціле елеґантне товариство його цькувало. З вдячності він, без сумніву, принесе Кліфорду «користь» там, в Америці. Слава! Хай там що вона означає, але починається тільки тоді, коли про тебе говорять потрібні слова, особливо «там», Кліфорд був на піднесенні і володів надзвичайно глибоким інстинктом на рекламу. В кінці Майкаліс дуже благородно вивів його в п'єсі, і Кліфорд став своєрідним популярним героєм. Аж доки прийшла реакція і він зрозумів, що його виставлено на посміховисько.

Коні трохи дивував цей настійний, сліпий Кліфордів інстинкт стати відомим — відомим широкому аморфному світові, якого він сам не знав, тривожно боявся, відомим, як письменник, першокласний сучасний письменник. Від старого, удатливого, добросердого, грубуватого сера Малколма Коні знала, що художники завжди себе рекламують і намагаються показати свій крам лицем. Та її батько використовував випробувані канали, які застосовували всі інші члени Академії, котрі продавали картини. А Кліфорд шукав нових шляхів до слави, різноманітних шляхів. Він приймав у Реґбі різних людей, зовсім себе не принижуючи. Але, постановивши швидко вибудувати пам'ятник з своєї репутації, він застосовував усе, що траплялося під руку.

Майкаліс прибув у належний час, приїхавши дуже елеґантною машиною з шофером і слугою. З ніг до голови з Бонд-стріт! Та при першому погляді щось у сільській Кліфордовій душі відсахнулося. Він був зовсім… тобто не зовсім… одне слово, зовсім не тим, що передбачалося його зовнішністю. Для Кліфорда цього вистачило остаточно. І все ж із цим чоловіком, з його надзвичайним успіхом він поводився дуже ввічливо. Продажна богиня успіху, огризаючись і захищаючи його, ширяла навколо напівзухвалих, напівпринижених підборів Майкаліса й залякала Кліфорда остаточно, адже він так само прагнув віддатися продажній богині успіху, тільки б вона його прийняла.

Незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і чоботярів найкращого лондонського кварталу, Майкаліс був явно не англійцем. Ні, ні, він явно не англієць — що за пласкувате, бліде обличчя й манера поведінки, ображеність? Його невдоволення й ображеність міг помітити кожен справжній англійський джентльмен, який не дозволив би без зневаги з'явитися таким речам у його власній поведінці. Бідного Майкаліса надто багато били, і навіть тепер він тримався, ледь підібгавши хвоста. Своїми п'єсами він проклав собі дорогу на сцену і до її вершин завдяки гострому інстинктові й ще гострішому зухвальству. Він заволодів публікою. І думав, що дні цькування скінчилися. На жаль, все було не так… Вони ніколи не могли скінчитися. Адже він певним чином напрошувався на зневагу. Він пнувся до тих, до яких не належав… до англійської аристократії. І як же вона тішилася, що всипала йому! І як він її ненавидів!

Незважаючи на все те, цей дублінський дворняга подорожував з шофером у дуже елеґантній машині.

Було в ньому щось таке, що сподобалося Коні. Він не бундючився, не мав щодо себе