Девід Герберт Лоуренс - Коханець леді Чатерлей

Крім того, він був амбітний. Він почав писати оповідання, дивні, дуже особисті оповідання про людей, яких знав. Розумні, уїдливі, та все ж якимось таємничим чином позбавлені сенсу. Гострий, своєрідний погляд на речі. Але жодного дотику, жодного контакту з життям. Так ніби все це відбувалося в вакуумі. А що сьогоднішнє життєве поле великою мірою нагадувало сцену з штучним освітленням, то ці оповідання навдивовиж правдиво відображали сучасне життя, тобто сучасну психологію.

Кліфорд уболівав за свої оповідання майже патологічно. Він хотів, щоб усі вважали їх гарними, найкращими, nec plus ultra[6]. Вони з'являлися в усіх сучасних журналах і, як завжди буває, заслужили хвалу й хулу. Та хула для Кліфорда означала просто тортури, ніби його штрикали ножами. Так наче вся його істота втілилася в тих оповіданнях.

Коні допомагала йому, як могла. Спочатку все це її збентежило. Він монотонно, вперто, настирливо усе з нею обговорював, і їй доводилося всіма силами реаґувати. Так ніби вся її душа, і тіло, і стать мали піднятися й перейти в ті його оповідання. Це її бентежило й захоплювало.

Побутових клопотів у них майже не було. Їй доводилося наглядати за будинком. Але наглядач будинку служив у сера Джефрі багато років, а висохла, підстаркувата, велично коректна особа жіночої статі — її важко було назвати покоївкою чи навіть жінкою, — яка прислужувала за столом, працювала в будинку вже сорок років. Навіть служниці вже постаріли. Жахливо! Залишалося одне — дати цьому місцю спокій! Усі ці безконечні кімнати, в яких ніхто не жив, уся ця традиційна для центральних графств рутина, механічна чистота й механічний порядок! Кліфорд наполіг на тому, щоб найняти нову кухарку — досвідчену жінку, яка служила йому на квартирі в Лондоні. Здавалося, в усьому іншому тут правила механічна анархія. Усюди стояв досить добрий порядок, сувора чистота і сувора пунктуальність, навіть досить сувора доброчесність. І все ж Коні бачила у всьому методичну анархію. Усе це не з'єднувалося органічно теплим почуттям. Будинок виглядав таким понурим, як вулиця, по якій перестали ходити люди.

Що зоставалося їй, як тільки махнути на все рукою? Так вона і вчинила. Іноді приїжджала міс Чатерлей з аристократичним тонким обличчям і тріумфувала, помічаючи, що нічого не міняється. Вона так і не пробачила Коні, що та порвала її внутрішній зв'язок з братом. Саме Емі належалося разом з ним створювати ці оповідання, ці книжки, оповідання Чатерлеїв, в яких було те нове, що вони, Чатерлеї, привнесли в світ. Інших зразків не існувало. Не існувало органічного зв'язку з попередньою думкою та засобами вираження. Тільки нове — чатерлеївські, цілком особисті книжки.

Коли батько Коні ненадовго завітав до Реґбі, він сказав дочці наодинці стосовно Кліфордових писань — вони милі, та в них немає нічого особливого. Довго вони не протримаються!.. Коні глянула на огрядного шотландського лицаря, який ціле життя добре давав собі раду, і її очі, її великі, запитливі очі затуманилися. Нічого особливого! Що він хоче сказати цим «нічого особливого»? Коли критики хвалять оповідання, а Кліфордове ім'я — майже знамените, коли вони навіть принесли гроші… що ж має на увазі батько, кажучи, ніби в Кліфордових писаннях немає нічого особливого? Що іще там має бути?

Коні поділяла звичку всіх молодих — те, що існувало в цю хвилину, означало все. А хвилини змінювали одна одну, не обов'язково одна одній належачи.

Під час другої зими у Реґбі батько сказав їй:

— Сподіваюся, Коні, ти не даси обставинам зробити з тебе demi-vierge.

— Demi-vierge! — відповіла непевно Коні. — Чому? Чому ні?

— Звичайно, якщо тільки це тобі подобається! — поспішив додати батько.

Коли обидва чоловіки залишилися наодинці, він те ж саме сказав Кліфорду.

— Напівдівчиною! — відказав Кліфорд, для певності переклавши слово. Він на мить замислився, потім густо почервонів. Він розізлився й образився.

— В якому плані її це не влаштовує? — запитав силувано.

— Вона худне… стає неоковирною. Це не її стиль. Вона ж не якась сардина засушена, а свіжа шотландська форелька.

— Без цяток, звичайно! — сказав Кліфорд.

Пізніше він хотів щось сказати їй на цю тему demi-vierge — про її напівдівочу ситуацію. Та не зміг себе примусити. Вони були дуже близькими і водночас недостатньо близькими. Вони часто зливалися в одне ціле в його та її умі, але фізично — один для одного не існували, і жоден з них не здатен був колупатися в цьому corpus delicti[7]. Вони були такими близькими й цілком позбавленими будь-якого зв'язку.

Однак Коні здогадалася, що її батько щось сказав, і це «щось» засіло в Кліфорд а в голові. Вона знала, що йому байдуже, чи вона demi-viegre чи demi-monde[8], адже він нічого не знав напевне і не мав змоги бачити. А те, що не бачать очі і не знає розум, не існує насправді.

Майже два роки Коні й Кліфорд провели у Реґбі, занурившись у неясне Кліфордове життя та його твори. В роботі їхні інтереси завжди були єдиними. Вони розмовляли й сперечалися в муках творчості, відчуваючи, ніби щось відбувається, відбувається насправді, відбувається в цій порожнечі.

А тому це було життя в порожнечі. Для інших воно не існувало. Було Реґбі, слуги, та все якесь примарне, не існуюче по-справжньому. Коні прогулювалася в парку і в лісі, що прилягав до нього, насолоджувалася самотністю й таємничістю, ворушила брунатне осіннє листя і збирала весняний первоцвіт. Та все це здавалося сном чи, точніше, подобою реальності, їй здавалося, що дубове листя брижиться в якомусь дзеркалі, вона сама — постать, про яку хтось колись читав, а первоцвіт, зібраний нею, — просто тінь, чи спогад, чи слово. Нічого матеріального чи чогось такого… жодного дотику, жодного зв'язку! Тільки життя з Кліфордом, тільки безконечне прядиво розмов, хвилини просвітлення, оповідання, про які сер Малколм сказав, ніби в них нічого немає, ніби вони не залишаться. Що в них має бути, навіщо їм залишатися? Те, що задовольняє сьогоднішній день, завтра обернеться злом. Те, що задовольняє теперішню мить, є виявом реальності.

Кліфорд мав досить багато друзів, тобто скоріше знайомих, і запрошував їх до Реґбі. Він запрошував різних людей — критиків і письменників, — які мали вихваляти його книжки, їм лестило, що їх запрошували до Реґбі, і вони вихваляли. Коні все це чудово розуміла. Та й чому ні? Ще одна швидкоплинна ситуація в дзеркалі. Що в тому поганого?

Вона приймала як господиня всіх цих людей… переважно чоловіків. Вона приймала також аристократичних родичів Кліфорда, які часом заїжджали.