Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

А вагітну дівицю залишили на бабу Влену, що обмітала тут робітні двори за тріски й дрівцята. Вона й прийняла дочасно сиротя від сердешної. Вузькі стегна не були придатні до дітородження. Най хоч небо буде до неї прихильним, бо земного притулку вона так і не зазнала. Цвинтарний сторож затявся копати яму в затинні. А дяк і слухати не хотів про читання над блудницею. Зговорилися з якимось пропийдухом, і той поночі спустив тіло у воду. Випив зароблену кварту і перехрестив плесо: «Пливи з миром. Треба з чогось і рибі жити».

Я так думаю: кого має вода забрати, того забере. Чи за життя, чи по ньому. Після того як до мене дійшла ця притча, Латориця мені стала ще ближчою. Люблю з псом обходити береги, аби на привіллі дати серцю відпругу й освіжити голову. Думаю своє, а очі зазирають у глибінь, хапають корчі, каміння; трав'яні бороди. Неначе хочуть щось узріти знайоме, рідне, зустрітися з всевидячими очима. А вуха вслухаються в хлюпіт, у шум перекату ‒ хтось кличе, хтось говорить, хтось щось просить.

Ріка розмовляє зі мною. Ріка має що розповісти мені. Вона принесла мені матір, вона й забрала її.

Уже рік, як Мукачевом кубляться підшепти: Криничар буде бити новий міст. Звідтоді як мав я бесіду з драгоманом від затопельників, яких прихистив під Сорочою горою, люди перезимували, обжилися, обсіялися. Послали до мене хитрого Йошка з поклоном.

«Усе в нас слава Богу, пане. Все, як у людей. Але чим ми віддячимо тобі за милість?»

«Ти ж знаєш, Йошку, що я ні від кого не чекаю віддяк. Я від людей чекаю роботи».

«Кажи, ми відробимо».

«Поможете покласти новий міст».

«Добре, пане, ми зробимо це для тебе».

«Не для мене ‒ для себе і для своїх дітей, онуків. Залишите їм міст, як лишають по собі тестамент».

Йошко цірив дрібні, як дикий часник, зуби:

«Красно говориш, пане. Добре, коли є що залишати».

«Залишати завжди є що. Хіба тобі не лишають увесь світ ті, що відходять? Тож і ти його залишай, але хоч на мізерію ліпшим, бодай на гірчичну зернину багатшим».

Йошко, всміхаючись потайній гадці, писав писком постола по піску. А відтак видихнув з повного серця:

«За що я честую тебе ‒ за те, що грошва тобі не заполудила очей і не заглушила серця. За це тобі й Господь помагає, ласкавий пане».

«Е-е, ти знаєш, Йошку, який я пан. Хіба що пан своїм рукам і голові».

«Воно так, бджола знає, з яких косиць мед збирати… Тож чекаємо твого розказу до роботи. Дай вже нам свій борг скинути з горба».

«Почекай, Йошку, я ще не вибрав місце. Не можу вибрати і край».

«Не гризися, господине, сліпому бузькові гніздо в'є Бог».

Направду я не знав, де мостити. Чи не щодня місив ногами береги і не міг вибрати місця. Дослухався ріки, а вона легковажно шуміла, пересміюючи людський говір: «Криничан буде бити міст. Мі-і-іст, мі-і-і-іст, мі-і-і-і-іст…»

Криничан ‒ моє прилюдне ймення. Це від задавненого мого ремесла. Чужі люди так мене й прописали в паперах.

Ні, я не спішив. Те, що належиться зловити, не вислизне з твоєї верші. Я чекав знака. Тут знак мав бути осібний. Бо кожній намітці ‒ своя мітка. Дорогу мостять за протоптами звірів. Травиця підказує, де копати колодязь. Птиці й комашня покажуть знатнику грибні і ягідні місця. Кроти значать родючу землю. Пронозливий ловець читає кору дерев, аби вийти на дичину.

З мостами по-іншому. Тут я виглядав незвичні прикмети. І таки дочекався свого. Ачей то була підказка від самої матері. Паркої днини ми з Рябим зійшли з греблі і розгарячений пес забіг у мілководдя. Я теж роззувся, почепив наплічник на корчомаху. Це потривожило змію, що зачаїлася там. А коло неї менша ‒ як дощовий червак. Миттю вони затягайся в лопухи, а за хвилю вигулькнули на піщаній обмілині і поповзли в бік мого пса. Рябий наїжився, загарчав. Голосом я стримав його, а сам пішов назирці. Змії обачно обійшли пса і сповзли до води. Тоді я узрів ніколи досі не бачене. Стара взяла гаденя в писок і пустилася вплав. Лише голівка з жовтими вухами похитувалася на плесі і поблискували бурштинові намистини вічок.

Мамко солодка, змія пливла неначе в жолобі, що протинав течію. Бистрина чомусь тут гасла, впокорювалася, ніби припадала на короткий спочинок. Так ось чому хитра гадина навіть пса не побоялася, добираючись до місця лагідної переправи! І показала його мені. Це був очікуваний знак.

Про яву на Латориці я розповів Олені. Стара, трясучи зіжмаканим волом, виповіла:

«То нагадала про себе нещасниця. Треба якось упокоїти її стражденну душу».

«Як?»

«Вели зарізати черленого когута, хай прив'яжуть йому до лапки стару підкову і кинуть у воду на тому місці. Аби вона не журилася, що коли прийде страшний суд, її ніхто не розбудить».

Я дав розказ це вчинити, нехай то буде першою моєю пожертвою ріці, чий спокій я мав намір невдовзі порушити. Я звик до дивних бабиних рад. Усі її толкування були якісь викривлені, як і очі ‒ одне дивилося в небо, друге в землю. На Турянщині, де вона змалечку наймитувала, порала в газди грядки і водночас стерегла, щоб коршак не забрав курятко. Одним оком пантрувала землю, другим ‒ небесний овид. А вночі пряла при скіпці й стежила за дитиною в колисці. Так очі й викривилися. «То на добре, ‒ смішкувала вона. ‒ Бо одні люди зазвичай вдивляються в землю, а інші в небо. Тобто лише півсвіту видять. А я ‒ цілий світ».

Таким викривленим, двомірним зором вона справді добачала те, що інші не підмічали чи проминали. І на все мала свій несподіваний присуд. Сонячний промінь, що переломлюється крізь краплину, має більшу силу. Тому я й слухав бабу Влену, другу матір свою. Я до багатьох прислухаюся ‒ чотири ока ліпше видять, як двійко. Я слухаю не тільки людей, а й поривний вітер, що розповідає історію цього світу. Бо я виучень Грека.

«Ліпше розмисел, як замисел», ‒ приповідав Гречин. І я йшов за його словами.

Розпитав і бувалих рибарів про значене змією місце. Так, потверджували вони, це Дикий Брід, мертва для риболовлі царина. Ріка тут ламається, має глибинне коліно. І риба це чує, тут вона спочиває і гзиться в любощах. Можеш і не потикатися з вудами й ятерами. Темне місце, сюди й потопельників прибиває. А чому зветься Диким Бродом