Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

жаль було дівчини. А ще більший жаль бере його, коли згадає ту хвилю, як пан Лучко забирав її в нього тоді ж після бійки до себе… Він її бачив і під час повороту додому. А під час перепочинків він їй води подавав, їсти. І хоч вона й плакала, й сумна була, а все ж таки брала з його рук хліб і печене м’ясо, пила воду и навіть шептала щось.

- Може, дякувала, - мріє Марко, а далі згадав останній час. Під’їхали до двору. Вона вкупі з іншими дівчатами під охороною входила до панських хором. Порівнялася з ним, що стояв останнім біля порогу і тихо, тихо з-під чорних очей:

- Прощай, козаче…

- Невже вона знає по-нашому? Звідки? Де вона тепер? Хоч би вісточку передала. Чи замучив Лучко, чи самому Вишневецькому передав?

- Глянцюй її та точи, бо знову скоро пригодиться, - вчулося Маркові над самим вухом. Оглянувся. Перед ним в сяйві каганця стояв старий Яким, - джура Вишневецького.

- О? Чого не ви, пане Якиме, у нас, челядників? Не подоба джурі самого князя та заходити до простих людей, іде й у таку добу.

- Тс-с! Молодий та мудрий. Ходім лишень зо мною.

- Куди?

- Сам узнаєш. Ну?

- Чи ходім, то й ходім, - промовив той і, повісивши шаблю через плече, вирушив за ним.

Темна ніч сховала їх в себе, як сховала і ту нараду, що відбулася в князівській світлиці…

* * *

В селі тихо й спокійно… А над селом угорі золоті стовпи комашні то підіймаються вище, то знову падають. Золотить сонце комашню, хрести нової церкви, що стоїть на горі, а хороми князя Дмитра Вишневецького, високі та білі, аж рожевим пилом окутуються із західного боку.

Повертаються косарі з в’язальницями. Спокійно, лагідно. Тут і там із зелених садків піднімаються стовпи диму, - варять вечерю робітникам удома.

А на річці панські челядники ґвалт підняли: купають коней, ті кричать, іржуть.

Все це бачить і чує старий Охрім Голий. Сидить на призьбі, поглядає з-під своїх натруджених рук туди, де заходить сонце. Багато разів вік за останні часи спостерігав його захід, а сьогодні все ж здається воно не таким, а чомусь кращим.

- Невже й сонце міняється, як і все навколо?

А змінюється все. Ось недавно він, молодий та зелений, вкупі з товариством покинули паків аж під Острогом та втекли сюди на вільні землі. Втікаючи, померла перша дружина Охрімова в дорозі, не залишила й дитини од себе. Хоч і погорював поки що, але ж зате ні тобі панщини, ні тобі одбучі якої - живи, як птиця. Там, де зараз розкинулося поле, - чагарники та трави вищі за чоловіка були. Тільки отут, де зараз пишаються хороми князя Дмитра, була невеличка прогалина. Отут і осілися вони господарювати. Земля родюча, зерна на два роки дівати нікуди було. І все це недавно. Оженившись Охрім удруге, пожив років зо три. А потім літ 18 назад татари пограбували, заховався він з малим Марком в чагарники, а жінку забрали. Забрали Й сусідських. Жалко всіх старому. Але ще більший жаль бере, коли пригадає свою вагітну дружину, яку, оповідають, прив’язали до коров’ячого хвоста й вкупі з іншими та худобою погнали на Крим.

А Марко, єдиний син старого Охріма, покинув старого, не схотів робити вдома й пішов до хором служити.

- Ой, красунь же, - кажуть люди, - ваш Марко. Та що той стан, та що ті брови, а очі, мов терночок. Увесь у матір - хай їй легенько згадається, де вона є, та хай царствує, якщо померла. От якби тоді та дочку привела. Ото краса була б. Та забрали харцизи-татари…

Повертаються з річки челядники панські. Між ними й Марко.

- Добрий вечір, тату, - почув старий над вухом.

- А? Здоров, синку. Чого ж ти вже так одцурався, що й очей не показуєш? Мало того, що селяни звуть панським катюгою, та вже й рідного батька забувати став.

- А кого ж я тут катую? Я ж, здається, по нашому селі ще ніколи за даниною не їздив?

- Так по інших селах дереш шкуру з нашого брата в панські хороми. Та тягни з людей, але ж батька рідного не цурайся. А то бач, які жовті чоботи надів. Це ж пан з Варшави привіз?

- Ой, тату, краще б мені не бачити зроду-звіку цих чобіт, - сказав Марко й сів поруч батька.

- Прив’яжи, синку, коня до тину, чому ти його в руках тримаєш?

- Ще не звик. Татарський. Одбив у татарина, як робили наскок на Аслам-Кермен.

Любується Марко, а батько:

- А дивись, синку, в тебе очі молодші, чи то з гори од хором летять вершники на село, чи що?

Марко глянув. З гори дійсно летіли десятків зо три панських челядників. Ось ближче, ось він пізнає старшину Вовка. А той підбіг та:

- Сидиш тут, вражий сину, цьому старому псові в рот беззубий дивишся, як ворона в кістку, а панського наказу не виконуєш!? Тпр!..

- Якого наказу?

- Як якого? Доброго челядинця маєте? Козаком зветься? Та знаєш ти, що для надвірного козака воля пана - божа воля?

- Не лай його, - він син мій, тому й одвідує.

- Мовчи, старий собако! - Свиснув гарапник, обвившись навколо сивої голови Охрімової. Не встиг Марко й зглянутися, як Вовк з челядинцями тільки куряву за собою послали, а старий лежав з розбитою головою. Кров юшилася цівкою… Куля, що була на юнці гарапника, пробила скроню. Старий помирав.

- Прощай, синку… Воля панська - воля божа…

III

Вже й стемніло, а по селі йшов стогін і ґвалт. Кричали чоловіки, плакали діти, голосили жінки. А через все це час од часу свистали гарапники й чулося:

- Виходь! Кажу тобі, - виходь! Або:

- Та бери сокиру, старий чорте, що ж ти голими руками пилятимеш дуба, чи дурним своїм носом довбатимеш човна?

- Та куди ж я піду з малою дитиною?

- Чорт її не візьме так само, як і тебе! Попечеш дві доби хліба та й прийдеш.

- Та кому ж це так їсти забажалося, щоб його, сучого сина, черви поїли!.. - кляла, обливаючись слізьми, стара Петриха…

* * *

Коли зовсім стемніло над селом, тоді весь ліс, що