Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

тому що я не такий крутий і ніколи не був у Тюмені, хоча і дядя Сєрьожа тоді ще теж не був у Тюмені, але він завбачав свою поїздку у цей мерзлий край і тому повів себе саме таким чином... Хоча я вже тепер розумію, що не відбулося б весілля — не було б мене, і мій дядя міг стати на заваді мого народження... та все якось обійшлося... І його у той вечір навіть не побили волохатотатові брати. Вони його побили наступного дня, коли в усіх боліла голова, а руки потребували розминки... А ще дядя Сєрьожа, який’но приїхав із Тюмені, був страшенним блядуном, і тому у нього немає ані дружини, ані дівчини на все життя... він і досі бігає по дівках, причому дівки — мої ровесниці...

— Давай, — каже мені дядя Сєрьожа, коли ми тільки їхали додому, — підемо завтра до борделю. Ти ж до такого ласий, ге?

— Та ні, — відказую я, — у мене дівчина є, Ґаля.

— Ґаля? — перепитує дядя Сєрьожа, здивовано водячи бровами. — Це шо, — питає, — тяжіння до такого типового українського еротичного фольку?

— Та ні, — кажу я, — вона  показова москвофілка, просто ім’я таке...

— І ти кінчаєш? Ну, я маю на увазі, коли з нею маєшся?

— Дурне питання...

— Ну, не знаю, — говорить дядя Сєрьожа, — вона ж руська...

Дядя Сєрьожа хоч і був національно свідомим українцем, та все ж здоров’я мав нівроку, хисту до східних єдиноборств ще більше і повний імунітет до нав’язливої шараварщини, тому, коли він приїхав до Тюмені, бригадир одразу його незлюбив за його незалежність, належність до української нації, яка також мала хоч і таку-сяку, але теж незалежність, однак класний дядя Сєрьожа одразу поставив його на місце, а заразом і всіх інших. Дядю Сєрьожу взагалі всі поважали... і любили...

А ще дядя Сєрьожа вважав себе адептом розстріляного відродження і прямим духовним послідовником Майка Йогансена... Усі податливо ставились до такої досить дивної його слабкості, але тим не менш, постійні цитування «Метемфісесу» зводили з розуму навіть мене, такого (найбільшого) шанувальника і охоронця світлого образу дяді Сєрьожи...

І ось, дочекавшись родичів із батькового боку, ми розпочали трапезу... У мене, щоправда, апетиту не було ніякого. Ну уявіть собі: тут приїжджає такий класний дядя Сєрьожа, якого ти просто обожнюєш, а поруч  із тобою і поруч із ним, немов якась стіна зі свинячих ратиць, тупорила рідня заважає тобі насолодитися рідною, майже інцестуальною інтимністю, побути з людиною, яка тебе розуміє і яку ти розумієш. І, що цікаво, у цілому світі тільки ви двоє розумієте один одного... навіть моя волохата, тьху, турботлива мама так не розуміє мене, а тим більше, дядю Сєрьожу, мого справжнього, самава луччєва дядю... Уявіть, як бабушка Неоніла запихає у свій гнилий рот куряче стегенце, а батькові брати — дядя Валєра, дядя Славік і дядя Рома (і, відверто кажучи, я їх не розрізняю) — як ті ільфо-петровські «сіроти» жеруть квашену капусту, ковбасу й запивають горілкою, начебто і не горілкою, а компотом, так ні, саме горілкою. І я уявив собі двадцятирічну давнину (хоча тоді навіть і не був заплюнутим волохатим сємєнєм до турботливої вагіни), коли ці «сіроти» лупцюють мого дядю Сєрьожу, лупцюють нещадно, лупцюють ногами, навіть не лупцюють, а пиздять... І немає кому заступитися за дядю Сєрьожу, бо ж із турботливого боку був він самий, тому що батьки моєї турботливої мами були проти весілля, та і жили вони в іншому місті. Тому і не приїхали, хоча, можливо, вони просто зажилили грошей на весілля, тому і сказали, що проти самого весілля, а мій дядя, певно, будучи ще зовсім юним та дурним (ну прямо як я), повівся, що те весілля — дійсно повна лажа, тому і приперся напідпитку буянити й виголошувати свої протести, вважаючи себе представником сімейства, якому випала честь підіймати шлюбну революцію на ворожій території... Хоча я, звичайно, можу помилятися... Та факт залишається фактом, що дяді Валєра, Славік і Рома лупцювали мого дядю Сєрьожу. За це я, сидячи за одним столом, їх тихцем ненавидів. Як би було класно, подумав я, щоб один із дядь із волохатої сторони зараз переїв, його прихопив сильний абулічний спазм, заворот кишок або якась грудна жаба з моментальним (летальним) цирозом та виразкою усього стравоходу, дванадцятипалої кишки, шлунку, жовчного міхура, печінки та сцяльної системи, щоб вони усім своїм свинячим сімейством звалили звідціля лікуватися, а я б залишився наодинці з дядєй Сєрьожей, розповідав би йому про свою любов до російської літератури та «русифікованих» дівчат, про те, як справляюсь із життям, що зненацька впало на мою безбороду й недосвідчену голову. І дядя Сєрьожа порадив би мені, як поводити себе у тій чи іншій ситуації, коли краще вдарити першим, а коли вчасно відступити...

Та, на жаль, не все сталося, як гадалося... першою почала моя турботлива мама:

— То, Сєрьожа, коли будемо ділити зароблені тобою гроші?

— Я, чесно кажучи, — сказав дядя Сєрьожа, витираючи серветкою губи, — не розумію, про що ти...

— Ах, ти не розумієш! — здивувалася бабушка Неоніла.

— Ні, не розумію...

— Валєра, ти самий толковий, — забряжчала бабушка, — поясни Сєрьоже...

Дядя Валера (ага, так це, значить, Валєра, а то, певно, Славік, а то — Рома) почав швидко ковтати салат (може, подавиться? — зрадів я) і розводити руками.

— Та все він розуміє, — втрутився волохатий тато, — просто корчить із себе дурника...

— Правильно, — затріщала турботлива мама, — корчить... Сєрьожа, — звернулася вона вже до мого дяді Сєрьожі, — не корч дурника. Скільки ти заробив?

— Ну, — делікатно промовив дядя Сєрьожа, — все, що я заробив — все моє.  Розумієте, іноді  я присилав вам  певні суми  грошей, але ж і мені треба на щось жити...

— Йому треба! — знову заквакала бабушка Неоніла. — Ви чуєте! Йому треба! А хто у тебе, крім нас, є?

— Вибачте, панянко, — ввічливо промовив дядя Сєрьожа, — я вас, чесно кажучи, бачу третій раз у житті і знаю, що ви є лише мамою мого шурина...

— Ви чули таке нахабство! Я є лише мамою його шурина. Та я, між іншим, інвалід праці.

— Це не робить у моїх очах вам честі.

— Так, давайте заспокоїмось, — знову завела моя турботлива мама. — Усі ми