Стефані Маєр - Світанок

Ми з Едвардом були у моєму щасливому куточку.

РОЗДІЛ 2. ДОВГА НІЧ

— Я вже за тобою скучила…

— Я не мушу йти. Можу залишитися.

— М-м-м…

Деякий час було тихо, тільки серце моє калатало, наше дихання зривалося, а вуста шелестіли, рухаючись синхронно.

Іноді було дуже легко забути, що я цілую вурдалака. Не тому, що на вигляд він був звичайною людиною — я ніколи й на мить не могла забути, що пригортаю не так мужчину, як янгола, — а тому, що він умів удати, наче для нього торкатися вустами моїх вуст, обличчя, шиї зовсім не важко. Він переконував мене, що давно вже подолав спокусу, якою для нього колись була моя кров, а сама думка про те, що він може мене втратити, миттю вилікувала його від будь-яких спокус. Проте я знала, що запах моєї крові й досі болісно відзивався в ньому — і досі палив йому горло, наче він вдихав полум’я.

Я розліпила повіки й побачила, що його очі теж розплющені — він вдивлявся в моє обличчя. Мені не подобалося, коли він так на мене глядів. Здавалося, що я — нагорода, а зовсім не фантастично щасливий переможець.

На мить наші погляди зустрілися; його золоті очі були такими глибокими, що мені привиділося: я можу зазирнути просто йому в душу. Я почувалася дурепою, що колись ставила під сумнів сам факт існування його душі, хоч він і вампір. У нього була найпрекрасніша душа — прекрасніша, ніж його чудовий розум, чи незрівнянне обличчя, чи славнозвісне тіло.

Він поглянув на мене, наче теж здатен був побачити мою душу й наче йому сподобалося те, що він угледів.

Проте зазирати мені в голову, як він зазирав іншим людям, Едвард не міг. Ніхто не знав чому — мій мозок мав дивну особливість, яка захищала його від тих неймовірних і жахливих впливів, на які були здатні безсмертні. (Та захищений був тільки мій розум — тіло ж не могло протистояти вампірам, які своїм поводженням відрізнялися від Едварда). Але я була вдячна за цю здібність свого мозку, яка дозволяла тримати мої думки в таємниці. Я червоніла на саму думку про те, що це могло би бути не так.

Я знову наблизила Едвардове обличчя до свого.

— Точно, залишаюся, — промурмотів він мить потому.

— Ні, ні. Це ж остання холостяцька вечірка. Ти маєш піти.

Я вимовляла ці слова, а пальці правої руки тим часом розчісували його бронзове волосся, ліва ж долоня пригортала його за спину. Його холодні руки гладили моє обличчя.

— Холостяцькі вечірки призначені для тих, хто шкодує про те, що одинокі дні минулися. А я не можу дочекатися, коли вже минуться мої. Тому нема навіть сенсу йти.

— Точно, — я видихнула затамоване повітря на зимну шкіру його шиї.

Можна сказати, що я перебувала у своєму щасливому куточку. Чарлі спав без задніх ніг у своїй кімнаті, тож можна вважати, що ми самі. Ми скрутилися клубочком на моєму маленькому ліжку, пригорнулися щонайтісніше, якщо не вважати теплого коца з афганської вовни, в який я була загорнута, як у кокон. Я ненавиділа цей коц, та коли мої зуби починали стукотіти, це якось порушувало романтичну атмосферу. Чарлі б зауважив, якби в серпні мені заманулося увімкнути опалення…

Ну, коли вже мені доводилося загортатися, то принаймні Едвардова сорочка валялася на підлозі. Я так і не змогла оговтатися від шоку — таким ідеальним було його тіло: біле, прохолодне, лискуче, мармурове. Я провела рукою по кам’яних грудях, в захваті торкнулася плаского живота. Едвард ледь помітно здригнувся, і його вуста знову знайшли мої. Я обережно діткнулася кінчиком язика його гладких, наче скло, вуст, і він зітхнув. Його солодке дихання — прохолодне й приємне — огорнуло моє обличчя.

Він уже вивільнявся з обіймів — він так чинив імпульсивно щоразу, коли йому здавалося, що ми зайшли задалеко, — то була рефлекторна реакція, хоча насправді він понад усе хотів продовжувати. Більшість свого життя Едвард намагався відмовлятися від будь-яких тілесних задоволень. Я знала, як він боїться зараз уперше змінити свій звичний світ.

— Стривай, — мовила я, охоплюючи його за плечі та притискаючись до нього щільніше. Я вивільнила одну ногу й обвила її довкола його пояса. — Тренування — суть навчання.

Він реготнув.

— Ну, ми вже непогано просунулися в навчанні, як гадаєш? Ти за останній місяць взагалі спала?

— Але ж у нас генеральна костюмована репетиція, — нагадала я йому, — а ми розіграли тільки деякі сцени. Нема часу на обережність.

Думала, він засміється, проте він не відгукнувся, а тіло його несподівано напружилось і застигло. Золото його очей, яке здавалося розплавленим, стужавіло.

Я пригадала власні слова — і збагнула, який підтекст вчувся йому в них.

— Белло… — прошепотів він.

— Будь ласка, не починай, — мовила я. — Ми ж домовилися.

— Ну, не знаю. Так важко зосередитися, коли ти отак зі мною. Я… я не можу нормально міркувати. Я не здатен себе контролювати. Ти можеш постраждати.

— Нічого зі мною не станеться.

— Белло…

— Ш-ш-ш! — я притисла свої вуста до його, щоб зупинити цей напад паніки. Це я вже чула неодноразово. Але йому не вдасться зламати нашу угоду. Не після того, як він наполіг, щоб ми спершу одружилися.

Він відповів на мій поцілунок, але вже за мить я відчула, що він не віддається поцілункам, як раніше. Турбується, весь час турбується. Як усе зміниться, коли йому вже не треба буде за мене турбуватися! Куди він діватиме свій вільний час? Доведеться пошукати собі нового хобі.

— Як твої ноги?

Він мав на увазі, чи не холонуть вони зі страху, тож я відповіла:

— Теплі, як із тостера.

— Справді? А ти не передумала? Ще не пізно все змінити.

— То ти так намагаєшся позбутися мене?

Він гигикнув.

— Просто хотів пересвідчитися. Не хочу, щоб ти щось чинила, поки не будеш абсолютно певна свого рішення.

— Я певна щодо тебе. А з рештою я впораюся.

Він повагався, і я вже міркувала, чи знову не бовкнула чогось зайвого.

— Впораєшся? — запитав він тихо. — Я не маю на увазі весілля — певен, його ти переживеш, незважаючи на всю свою малодушність, — але потім… Що буде з Рене, що буде з Чарлі?

Я зітхнула.

— Я скучатиму за ними.

Гірше, що вони скучатимуть за мною, — але я не хотіла підливати олії у вогонь.

— А як щодо Анжели й Бена, Джесики й Майка?

— За друзями своїми я також скучатиму, — я в темряві всміхнулася. — Особливо за