Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

розлилося всередині й захотілося сказати щось приємне навзаєм. Дуже давно. І в чому її біда, чи вина — не знає. Хоча… Таки здогадується. Солодощами змолоду зловживала. Ось і передозувала за своє недовге життя. Тепер лише терпкий присмак від будь-яких стосунків із чоловіками. Чомусь не складається. Чи, можливо, не пора скластися.

Щось сьогодні весь час повертається думками до своєї невлаштованості. Якийсь знак, чи, можливо, вже вичерпалося терпіння приховувати незадоволення самотністю. Бо хто б що не казав, а жінка повинна мати чоловіка. Але Маруся переконана, що ніколи не зможе бути при чоловікові чи за ним. А бути біля нього їй зараз захотілося так, що аж сльози виступили й застигли в незмигних очах. Її уява ніколи не малює якийсь визначений образ, а просто зібраний, нечіткий, але такий невідворотно теплий, що навіть від уяви стає на душі лагідно і погідно. Та наразі так чітко побачила ледь знайомий погляд, що сполохалась і почала пригадувати, звідки той виринув. Він глянув з-під окулярів і обволік її теплом, таким неймовірним бажанням відчути його на дотик… Руки на плечах… Маруся раптом підхопилася.

— Господи! Це ж його погляд! — пригадала чужого чоловіка з метро. — Я таки божевільна!

Присіла на диван і взялася швидко перебирати одяг, розкладаючи на дві купки. Намагалася примусити себе зосередитися на завтрашній вечірці, уявляла своїх колеґ та їхні можливі варіанти костюмів. Оленка має бути в приталеній сукні з глибоким декольте, бо так чинить завжди. Вона вважає, що жінка без декольте — то майже чоловік. А жінки, які не люблять вирізу, приховують або свою волохатість, або мають малі груди. І чортова Оленка сказала це так переконливо, що тепер їхні колеґи-чоловіки щоразу, тільки-но бачать щільно «зашворене захристя», співчутливо запитують, — волохатість підвищилася чи настала стадія всихання.

Усміхнувшись, Маруся відклала чергову сукню, що затримала на всяк випадок у руках. Саме вона й була закрита аж під шию, хоча виріз на спині сягав нижче талії. Та вирішила, що цього разу позмагається з Оленкою глибиною вирізу. Вибір упав на чорне плаття з глибоким декольте, оторочене срібним узором. До нього дуже пасувала срібна пектораль, що привіз із Єгипту тато. Тим більше, вона так давно не зодягала його подарунок.

Пригадала, куди поділа прикраси. Золото — в оніксовому сундучку, камінці — в шкіряній шкатулці. А решту прикрас вона склала в різьблену дерев’яну скриньку і… Згадала — поставила на шафу, бо Олесь звідти раз у раз щось виймав, мотивуючи тим, що це ж не золото, отже, цінності не має.

Принесла з балкона металеву драбинку і швиденько добралася на шафу. Там, як і колись у бабусі на старому горищі, можна знайти найнесподіваніші речі. Шафа має козирок, і завдяки йому утворилася ніша, куди без проблем можна помістити невеликі речі, якими не часто користуються. Там лежить гітара, струн якої Марусині пальці торкалися кілька років тому. Вирішила, що сьогодні ж спробує щось зіграти, в надії, що пальці згадають акорди. Зняла її і обіперла об шафу. Дальше наткнулася на прозору коробочку й, згадавши, що недавно її діставав всюдисущий Олесь, усміхнулася. Вирішила зняти і або перекласти в інше місце (бо ця хованка вже розсекречена), або викинути той потрібний непотріб. Коробочка стояла на столі й зупинила на собі Марусин погляд. Вона знову всміхнулася і вже втретє полізла на шафу, щоб зрештою дістати те, за чим притягла драбину. Різьблена дерев’яна скринька тихенько скрипнула старою кришечкою, відкрила жінчиному поглядові кілька срібних прикрас і забутих біжутерних симпатичних штучок. Як же давно вона їх звідти діставала! Перебирала і згадувала. А вона не забула, виявляється! Пам'ять легко видобувала історію кожної, і легенько поколювало в очах. Якісь дивні сентименти охопили її сьогодні. Що за вечір!

Вона легко зістрибнула з драбини, поклала на стіл пектораль. І знову погляд зупинився на прозорій коробочці з вібратором. Бісівська річ! Спокушає, чи що? Можливо, й справді у таких штучках закладена якась магічна дія. Не випадково ж колись їх вирізали з дерева, витісували з каменю… Маруся відчинила коробочку, дістала спокусника і покрутила перед очима на всі боки.

— Ну, хлопче, роби щось! — звернулася до вібратора, як до живого.

Але, навіть названий хлопцем, вібратор не зворухнувся. Він спокійно почувавсь у Марусиній руці, наполегливо чекав її дій.

— Угу. То ти, значить, такий кавалер! — крутнула його в правиці, як барабанну паличку. — Ще б одного, й можна було б зіграти. Або цвяшок забити.

Стукнула по столу й перелякано верескнула. Той у руці ожив, завібрував, загудів, як джмеляра. «Натиснула якусь кнопочку?» Маруся дивилася на нього, а він гудів і тремтів, і їй здалося — дивиться на неї.

— Як каже моя сусідка — «кумедія за два гроша»! — не випускала з руки і не відмикала. — Що ж ми з тобою будемо робити? — допитувалась у вібратора і розглядала його, як потенційного кавалера.

Марусі згадалась Аліса з країни чудес, яка здивовано й захоплено розглядала посмішку, що існувала сама собою. Чи викликала вона у дівчинки якісь емоції, крім здивування? Не пам'ятала. Вона також бачить те, що може належати тільки чоловікові, але його — нема. Дослухалася до себе. Чи ж виникли в ній хоч якісь емоції, ну, несподіваний інстинкт? Так! Бажання мати зараз чоловіка — неймовірне! Але їй хочеться чоловічих долонь: теплих і сильних. Хочеться ніжних і тихих слів. Хочеться дихання пристрасного біля вуха, щоб мурахи бажання розповзлись аж до п'ят. Хочеться…

— Та що ж ти гудеш так?! — глянула з докором на вібратор. — Де ж ти вимикаєшся, хлопчику мій? — зверталась, як до живого, розглядаючи кнопочки.

Раптом стало тихо. Вібратор замовк, затих, причаївся в жіночій долоні, очікуючи вироку. А вона стояла третейським суддею посеред кімнати і не могла визначитися, що ж учинити з цим виробом людської цивілізації — викинути на смітник чи знову закинути де подалі від допитливого Олеся (так, на всякий випадок).

Маруся була неготовою до кнопочних стосунків. Хоча в цьому вбачала і перевагу. Це ж так просто: хочеш — вмикаєш, не подобається — вимкнув. І жодних до тебе претензій, і не потрібно вигадувати головні болі чи зіпсований настрій, і не треба годити, як лихій болячці. Все в твоїй долоні! Лежить тихенький, смирний, чекає свого часу, нічого від тебе не вимагає, всім задоволений, не супить брови і не розкидає шкарпетки, не сьорбає чаєм і ще багато «не», які Марусю доводили до тихого (іноді й до гучного) сказу.

— Слухай, хлопче, може, я тебе ще й полюблю, — всміхнулася жінка.

Але той