Люсі Мод Монтгомері - Енн із Зелених Дахів

Це буде найбільше горе всього мого життя. Я читала колись в одному романі про дівчину, у якої теж було найбільше горе всього її життя, але то було не руде волосся. Ні, у неї волосся було, мов щире золото, і спадало їй з алебастрового чола. А що таке алебастрове чоло? Я про це так і не дізналася. Може, ви мені скажете?

— Ну-у-у… боюся, що ні, — відповів Метью, якому аж у голові запаморочилося. Таке з ним було якось давно, ще за часів нерозважної юності, коли інший хлопець умовив його покататися на каруселі під час пікніка.

— Що б це не було, але, напевно, щось дуже гарне, бо та дівчина була божественно вродлива. А ви коли-небудь уявляли, як почуваєшся, коли ти божественно вродлива?

— Ну-у-у… ні, не уявляв, — простодушно зізнався Метью.

— А я частенько уявляла. А якби ви могли вибрати, то яким би ви хотіли бути — божественно вродливим, неймовірно розумним чи по-янгольському добрим?

— Ну-у-у… навіть не знаю.

— І я не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо навряд чи я колись буду хоч якоюсь. І тим паче, по-янгольському доброю нізащо мені не стати. А пані Спенсер каже… пане Катберт, пане Катберт! Ох, пане Катберт!

Звісно ж, це було не те, що сказала пані Спенсер, та й дівчинка не випала із брички, і Метью не втнув нічого дивовижного. Це просто дорога зробила гак, і вони виїхали на Алею.

Алеєю мешканці Ньюбриджа називали кавалок дороги завдовжки чотириста чи п’ятсот ярдів, обабіч якої росли велетенські гіллясті яблуні, що їх багато-багато років тому насадив один дивакуватий старий фермер. Над головою в того, хто потрапляв туди, було немовби довжелезне шатро, зіткане з білосніжного запашного цвіту. Попід ним панував пурпуровий присмерк, а десь віддалік клаптик неба, залитого призахідним сонцем, виблискував, ніби вікно-розетка в глибині кам’яного нефу церкви.

Ця краса, здавалося, геть ошелешила дівчинку. Вона відкинулася назад, молитовно склавши худенькі руки перед собою й піднявши захоплене личко до тієї пишної розкоші, що пропливала над нею. І навіть тоді, коли вони, уже виїхавши з Алеї, спускалися довгим схилом до Ньюбриджа, сиділа непорушно й мовчки, усе так само захоплено споглядаючи захід сонця вдалині, і на тлі заграви перед очима її громадилися дивовижні видива. Доки проїжджали Ньюбридж, невеличке галасливе містечко, де на них гавкали собаки, улюлюкали хлопчаки, а з вікон визирали допитливі обличчя, ні вона, ні Метью не промовили жодного слова. І ще три милі потому дівча не наважувалося порушити мовчанку. Мовчати воно, вочевидь, уміло так само завзято, як і говорити.

— Ти, мабуть, уже втомилася, та і їсти хочеш, — врешті-решт видушив із себе Метью, бо ж ніяк інакше не міг пояснити собі її тривалої мовчанки. — Але нам уже небагато лишилося — якась одненька миля.

Глибоко зітхнувши, вона вийшла із задуми й звернула до нього замріяний погляд істоти, що допіру повернулася з далеких мандрів між зорями.

— Ох, пане Катберт, — прошепотіла дівчинка, — оте місце, що ми проїжджали, таке біле-біле — що то було?

— Ти, певно, про Алею питаєшся, — відповів Метью, поміркувавши кілька секунд. — А й справді гарне місце.

— Гарне? О ні, його ніяк не можна називати гарним. Чи навіть красивим. Це для нього недостатньо правдиві слова. Воно дивовижне — так, дивовижне! Досі я ще не бачила жодного такого місця, що навіть вигадати краще неможливо. Воно збудило в мені велику втіху, отут, — вона поклала руку на груди, — і такий дивний біль, але то був приємний біль. А ви коли-небудь відчували такий біль, пане Катберт?

— Ну-у-у… ні, не пригадую.

— А я відчувала, багато разів — коли бачила отаку-от неземну красу. Але це чудове місце не варто називати Алеєю.

Ця назва зовсім порожня. Краще — зараз, я придумаю — Білий Шлях Зачудування. Правда, гарно? І дуже образно. Коли мені не подобається назва якогось місця чи ім’я людини, я собі завжди вигадую нове, і так їх потім і називаю. У сиротинці була одна дівчинка, Гепзіба Дженкінс, але я завжди уявляла, що її звуть Розалія де Вер. Тому інші люди хай називають те місце Алеєю, а для мене це буде Білий Шлях Зачудування. А нам справді ще милю їхати додому? Це й добре, і погано. Погано тому, що їхати було так приємно, а я не люблю, коли приємні речі закінчуються. Потім може настати щось приємніше, але ніхто ж не знає, чи настане. А іноді стається навпаки — неприємніше. Зі мною вже таке бувало. Але я тішуся, коли думаю, що їду додому. У мене ще ніколи не було дому, скільки я себе пам’ятаю. А тепер від думки, що я їду в справжній дім, я знову відчуваю цей приємний біль. Ох, як добре!

Вони вже з’їжджали з пагорба. Унизу було видно ставок — такий довгий і звивистий, що він радше нагадував річку. Посередині його оперізував міст, а далі — там, де бурштиновий пояс піщаних кучугур відтинав ставок від темно-синіх вод затоки — вода яскріла мінливими барвами: найвишуканішими відтінками шафранового, рожевого, світло-зеленого, та іншими, ледь помітними, яким іще й назви не було. Вище від моста ставок звивався поміж ялинових і кленових перелісків, і темна напівпрозора вода його виблискувала між хистких тіней. Подеколи до нього з берега нахилялися дикі сливи, мов дівчата в білих сукнях, що стоячи навшпиньках, намагалися розгледіти своє відображення. З болітця, що оточувало горішню частину ставка, долинав ясний, печально-солодкий спів жаб’ячого хору. Невеличкий сірий будиночок виглядав із яблуневого саду на схилі поза ставком, і хоча сутінки були ще зовсім не густі, в одному з його вікон світилося.

— Це ставок Баррі, — сказав Метью.

— Ця назва мені теж не подобається. Я буду його називати — зараз придумаю — Озером Осяйних Вод. Так, саме це і є для нього відповідна назва. Впевнена, бо відчула такий трепет, він у мене завжди виникає, коли я вигадую назву, і вона точно пасує. А у вас є речі, які викликають трепет?

Метью замислився.

— Ну-у-у… так. Мене аж трусить, коли бачу отих білих бридких личинок, і як вони порпаються в землі на грядках з огірками. Фе, яка гидота.

— Ой, ні, це, мабуть, зовсім не той трепет. Хіба не так? Бо личинки зовсім інакші, ніж озера осяйних вод, правда? А все-таки, чому цей ставок називають ставком Баррі?

— Напевно, тому, що пан Баррі живе он у тому будинку. Його