Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

— Але як же він пішов? — здивувався хтось у юрбі.

— Він почув стук у двері. Погрожуючи диявольським пістолетом, змусив мене кинути шпагу в той далекий куток, кинувся до вікна і вистрибнув. А як могли ми в темряві знайти його або його сліди крізь завісу дощу? Але тепер я зважився. Вранці піду до капітана Рамона і попрошу звільнити мене від всіх інших обов’язків, дозволити взяти кілька товаришів і кинутися навздогін за цим прекрасним сеньйором Зорро. Ха! Ми пополюємо на лисицю!

Збуджена юрба біля дверей несподівано розсунулася. Дон Дієго Вега поквапливо ввійшов до таверни.

— Що я чув? — запитав він. — Говорять, що сеньйор Зорро зробив сюди візит?

— Цілком правильно, кабальєро, — відповів Гонзалес. — Ми розмовляли тут з цим шибеником. Якби ви залишилися, замість того щоб йти додому і розраховуватися із секретарем, то побачили б усю подію.

— А ви хіба не були тут? Чи не можете ви розповісти мені? — попросив дон Дієго. — Але, прошу вас, не забарвлюйте надто в кривавий колір вашу розповідь, я не можу зрозуміти, чому люди повинні бути такими жорстокими. Де ж труп розбійника?

Гонзалес задихався від обурення; товстий хазяїн відвернувся, щоб сховати посмішку. Капрал і солдати підхопили кухлі з вином, щоб бути зайнятими.

— Справа в тому, що тут немає трупа, — сказав нарешті Гонзалес.

— Не прибіднюйтеся, сержанте! — вигукнув дон Дієго. — Хіба я не ваш друг? Адже ви обіцяли розповісти мені все, що з вами станеться в разі зустрічі з цим шибеником. Розумію, ви бережете мене, знаючи, що я не люблю насильства, але все-таки я бажаю довідатися подробиці, тому що ви — мій друг — билися з цим молодцем. Наскільки великою була винагорода?

— Клянуся святими! — злостиво вигукнув Гонзалес.

— Тоді, сержанте. Починайте розповідь. Хазяїне, дайте усім нам вина, щоб ми могли відсвяткувати цю подію. Ваша розповідь, сержанте! Чи залишите ви армію тепер, коли заслужили винагороду, чи купите ви гасієнду і чи одружитеся?

Сержант Гонзалес знову задихнувся і навпомацки потягнувся за кухлем з вином.

— Ви обіцяли, — продовжував дон Дієго, — переповісти мені

про цю подію від початку до кінця. Хіба він не говорив цього, хазяїне? Ви заявили, що розповісте, як ви глузували з нього, поки билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Клянуся святими! — заревів сержант Гонзалес; слова виривалися в нього подібно до гуркоту грому. — Це над людські сили. Ви, доне Дієго, мій друг…

— Скромність не личить вам у даному випадку, — сказав дон Дієго. — Ви обіцяли розповідь, і я хочу чути її. Як виглядає сеньйор Зорро? Чи заглянули ви в його мертве обличчя під маскою? Це, мабуть, хто-небудь, кого ми всі добре знаємо. Чи може хтось із вас розповісти мені подробиці?

— Вина, або я задихнуся! — заревів Гонзалес. — Доне Дієго, ви — мій близький друг, і я схрещу шпагу з будь-ким, хто принизив вас, але не випробовуйте мене занадто сьогодні.

— Я відмовляюся розуміти, — сказав дон Дієго. — Я тільки прошу вас розповісти мені історію бою: як ви глузували з нього, коли билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Досить! Я занадто ображений! — закричав кремезний сержант.

Він проковтнув вино і далеко жбурнув кухоль.

— Чи може це бути, щоб ви не перемогли в бою? — запитав дон Дієго. — Але, звичайно, цей прекрасний розбійник не міг перемогти вас, мій сержанте. Який же був результат?

— У нього був пістолет.

— Чому ж ви не відібрали і не всадили кулю йому в горло. Але, мабуть, ви так і зробили? От ще вино, сержанте. Пийте.

Але сержант Гонзалес вже прокладав собі дорогу через юрбу біля дверей.

— Я не можу забувати своїх обов’язків, — сказав він. — Я повинен поспішити до гарнізону і доповісти про все, що сталося, комендантові.

— Але, сержанте…

— Що ж до цього сеньйора Зорро, то він зустрінеться з моєю шпагою, перш ніж я вмру, — пообіцяв Гонзалес.

Потім із жахливою лайкою він вибіг під дощ, вперше в житті допустивши, щоб обов’язки перервали його розваги і змусили бігти від доброго вина. Дон Дієго посміхнувся, повернувшись до каміна.

Розділ V

РАНКОВА ПОЇЗДКА

Наступного ранку буря вщухла. Жодної хмарини не було на чудовому блакитному небі. Сонце було яскраве, і листя пальм зблискувало в сонячних променях, живлюще повітря струменіло долиною вздовж моря.

Вранці дон Дієго вийшов зі свого будинку в село, натягаючи шкіряні рукавички для їзди верхи, і зупинився на мить, поглядаючи через площу на маленьку таверну. З-за будинку слуга індіанець вів його коня.

Хоча дон Дієго не скакав чвалом пагорбами уздовж Ель Каміно Реаль, подібно до ідіота, але все-таки він мав чудового скакуна. Тварина вирізнялася жвавістю, швидким ходом і витривалістю, і багато юнаків бажали купити цього коня, але дон Дієго не мав потреби в грошах і до того ж кінь йому подобався.

Сідло було важке: на ньому було більше срібла, ніж шкіри. Вуздечка також була оздоблена сріблом, з її боків звисали шкіряні кульки, прикрашені напівкоштовними каменями, що виблискували у сонячному промінні, указуючи на багатство і престиж дона Дієго.

Він почав сідати на коня, а з десяток людей, що тинялися площею, спостерігали за ним, силкуючись сховати глузливі посмішки. У ті часи було заведено, щоб юнак, скочивши з землі в сідло і підхопивши повід, пришпорив коня і зник у куряві, і все це мало бути єдиним рухом.

Але дон Дієго сідав на коня так само, як він робив і все інше, — без поспіху або захоплення. Тубілець тримав стремено, а дон Дієго засунув у нього носок чобота, потім” взяв повід в одну руку і скочив у сідло з таким виглядом, начебто це була неабияка робота.

Після цього тубілець притримав інше стремено, направив у нього носок другого чобота дона Дієго і відійшов, а хазяїн назвав чудову тварину на ім’я і повільно рушив краєм площі на північ. Діставшись дороги, дон Дієго пустився риссю і, минувши в такий спосіб кілька миль[6], пустив коня повільним чвалом.

Люди працювали на ланах і городах, тубільці пасли череди. Час від часу дон Дієго проїжджав повз громіздкий візок і вклонявся тим, хто був на ньому. Одного разу молодий чоловік, якого він знав, промчав повз нього у село. Після того, як він проїхав, дон Дієго зупинив коня, щоб обтрусити порох зі свого одягу.

Цього ясного ранку його одяг був пишніший, ніж звичайно. Одного погляду було досить, щоб оцінити багатство і статус його власника. дон Дієго вдягався з великою старанністю, роблячи