Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

це мій муж. А це зле. Жінки не повинні такі бути. Вони дивляться на всіх чоловіків безсоромними очима, говорять стидкі слова, серце у них нехороше. Ось чому в нас не поважають ваших жінок. Кажеш ти про хлопчаків — то на те вони й хлопчаки! А чоловіки… Звідки їм знати?

Полотнище в шатрі піднялося, і ввійшов старий дід. Він щось пробурмотів, побачивши Фрону, й сів на землі. Тільки з якоїсь нетерплячої жвавості його рухів можна було здогадатись, як він урадувався її присутністю.

— То, значить, Тенас Гі-гі вернулась до нас у ці погані дні? — промовив він різким одривчастим голосом.

— Чому погані, Мускиме? — запитала Фрона. — Хіба ваші жінки тепер не носять барвистішої одежі? Хіба у ваших шлунках не більш борошна, сала та іншої їжі білої людини? Хіба ваша молодь не багатіє, переносячи тягарі та з перевізництва? Хіба вже забувся давній звичай пожертви м'ясом, рибою та ковдрами? Чому ти кажеш, Мускиме, що настали погані часи?

— Все це правда, — відповів він урочистим тоном жерця, і спогад зблиснув йому давнім вогнем в очах. — Все це справді так. Наші жінки ходять у барвистішій одежі. Але тепер на них задивляються білі чоловіки, і вони не хочуть і поглянути на наших юнаків. І через те наше плем'я не росте, і маленькі діти не бігають гуртами по наших таборах. Ось як! У шлунках більш тепер їжі білої людини, але більше й поганого її віскі. Правда, молодь багатіє. Але юнаки проводять ночі за картами, і багатство їхнє зникає, і вони зневажають один одного неподобними словами, зчиняють сварки та бійки, часом і кров проливають. А старому Мускимові мало несуть тепер м'яса, риби та ковдр. Бо й молоді жінки забули давні звичаї, і юнаки вже не вірять у давніх богів. І через те тепер погані часи, Тенас Гі-гі, і старий Муским сумує, ждучи собі близької смерті.

— Ай, ай! Це правда! — хлипнула Ніпоза.

— Безумство твого народу перейшло й на мій народ, — казав далі Муским. — Люди з твого племені прибувають з-за солоного моря, мов ті хвилі морські. Хто знає, куди вони йдуть?

— Ай! Хто знає, куди вони йдуть? — голосила Ніпоза, хитаючись сюди й туди.

— Вони йдуть вперед та вперед, назустріч морозові й холодові, вони йдуть не вгаваючи, хвиля за хвилею!

— Ай, ай! Назустріч морозові й холодові. Це довгий шлях, шлях темряви та голоду. — Стара здригнулася п раптом схопила Фрону за руку, — І ти йдеш туди, за ними?

Дівчина кивнула головою.

— Тенас Гі-гі йде туди? Ай, ай, ай!

Полотнище заворушилось — у намет заглянув Маккарті.

— Так ось де ви, Фроно! А сніданок чекає вже на вас півгодини, і Енді, ця стара баба, аж тремтить з обурення. Добридень, Ніпозо, добридень, Мускиме, — звернувся він до Фрониних співрозмовників. — А втім, навряд чи ви запам'ятали моє обличчя.

Старі відповіли на привітання, але більш нічого не сказали.

— Не гайтеся, дитино моя, — звернувся Маккарті до Фрони. — Мій пароплав відпливає опівдні, і я не матиму коли й надивитись на вас. Та й Енді чекає з гарячим сніданком, і сам гарячкує.

РОЗДІЛ III

Фрона махнула Енді на прощання рукою й вийшла на дорогу. Через плече в неї висів фотоапарат, на спині був маленький подорожній мішок, а в руці, замість альпенштока, вербовий патичок, що їй дала Ніпоза. Одягнена вона була в просту сіру одежу, пристосовану для мандрівки в горах. Матеріалу на таку одежу пішло мало, але вона була простора й не стримувала їй рухів.

З її багажем ще декілька годин тому вирушило дванадцять індіянів під доглядом Дела Бішопа. Напередодні, повернувшись із Метом Маккарті з табору сивашів, вона зустріла на складі Дела Бішопа — він там чекав на неї. Справу, в якій він прийшов, вони залагодили враз. Його пропозиція була ясна й проста. Фрона йде в глиб країни. Він також збирається туди. Їй потрібен провідник. Коли вона ще нікого не знайшла, то він саме той, кого треба. Він не сказав їй, як перевозив на берег, що вже бував у цій країні кілька років тому і знає її дуже добре. Щоправда, води він недолюблює, а мандрувати доведеться найбільше водою, та він цього не боїться. Він взагалі нічого не боїться. Крім того, він завжди ладен битися з ким завгодно й коли завгодно. Щодо платні, то з нього досить, щоб вона закинула за нього словечко Джекобові Велсу, коли вони прибудуть у Доусон, і він матиме все потрібне на цілий рік. Ні, ні, це не значить пайки в майбутній ділянці, він не хоче зв'язувати собі рук. Він заплатить за все, як тільки натовче в свій мішок золотого піску. Ну, то що вона думає з цього приводу? А Фрона таки надумалась, бо ще й не скінчила сніданку, як він уже пішов шукати для неї носіїв.

Вона помітила, що йде швидше, ніж більшість її товаришів подорожніх: всі вони несли на собі важкі клунки, і тому їм доводилось перепочивати що двісті-триста ярдів. Одначе вона насилу могла зійти з гуртом скандінавців, що йшли поперед неї. То були стрункі біляві велетні. Кожен ніс по сто фунтів поклажі, до того ж вони тягли за собою візка, на якому ще було добрих шістсот фунтів. Їхні обличчя сяяли, як сонце, радість життя грала-шумувала в них. Ця робота здавалася їм дитячою забавкою і зовсім не струджувала. Вони жартували поміж себе на своїй незрозумілій мові, кожного зачіпали. З широких грудей у них виривався сміх і лунко розкочувався навкруги. Люди звертали їм з дороги, заздро дивились услід, бо вони підтюпцем бігли під гору, скоком летіли з гори, а ковані колеса на їхньому візку тільки гуркотіли по скелях. Нарешті вони зникли в темному мовчазному лісі і виринули знов уже поблизу річки, коло броду. На піщаній косі лежав утопленик, дивлячись мертвими очима просто на сонце. Якийсь чоловік безперестанку все питав роздратованим голосом: «А де ж його товариш? Хіба у нього не було товариша?» Інших двоє, поскидавши з себе клунки, байдуже перебирали мерцеві пожитки. Один голосно проказував назву кожної речі, другий перевіряв та записував на шматку брудного грубого паперу. На піску валялись мокрі листи та квитанції. На носовій хустинці лежало кілька золотих монет. А на річці метушилися люди в човнах і не вділяли мерцеві жодної уваги.

Скандінавці глянули на цю сцену, й обличчя у них на хвилину затьмарилися.

— А де ж його товариш? Хіба у нього не було товариша? — роздратовано