Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

серйозний, коли розмовляв із Гольцом. Завдання трохи збентежило його. Трошечки збентежило, подумав він. Добряче збентежило. Гольц був веселий, хотів і його розвеселити перед від'їздом, та він не розвеселився.

Як подумати, то всі найкращі були веселі. Куди краще бути веселому, і до того ж це щось означає. Ти наче ще за життя здобуваєш безсмертя. Яка глибока мудрість! Але таких, веселих, уже небагато лишилося. Так, їх тепер уже зовсім небагато лишилося. Зовсім небагато, хай йому чорт! І якщо ти, хлопче, й далі так міркуватимеш, то й від тебе небагато залишиться. Отож жени геть думки, друже-товаришу. Тобі тепер треба підривати мости, а не філософствувати. Боже, ну й голодний же я, подумав він. Хоч би в цього Пабло мене добре нагодували.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Вони вийшли з густого лісу на круглу, мов чаша, галявинку, і він одразу здогадався, де табір, — отам, під скелею, що виросла перед ними між деревами.

Там і справді був табір, і то добре влаштований. Помітити його можна було тільки зблизька, і Роберт Джордан подумав, що з літака його неможливо розгледіти. Згори нічого не побачиш. Неначе ведмежий барліг — ніяких слідів. Тільки, здається, й охороняється він не краще. Наближаючись, він уважно придивлявся до табору.

В скелі була велика печера; коло входу, спершися спиною об скелю й випроставши ноги, сидів чоловік. Свій карабін він приставив до скелі й саме стругав ножем палицю; коли вони підійшли, він звів на них очі, а тоді знову заходився стругати.

— Hola![5] — сказав чоловік, що сидів біля входу. — Хто це до нас іде?

— Старий і з ним динамітник, — відповів Пабло й поклав рюкзак біля самого входу до печери.

Ансельмо також поклав свій рюкзак, а Роберт Джордан зняв із плеча карабін і приставив його до скелі.

— Заберіть це далі від печери, — сказав чоловік, що стругав палицю. У нього були голубі очі й темне, наче дублене, вродливе й мляве циганське обличчя. — Там горить вогонь.

— Встань і забери сам, — сказав Пабло. — Віднеси он до того дерева.

Циган не зрушив із місця, тільки сказав щось нецензурне, потім додав спроквола:

— Гаразд, хай лежить тут. Злетиш у повітря. Відразу позбудешся всіх своїх болячок.

— Що це ти робиш? — спитав Роберт Джордан, сідаючи поруч із циганом.

Той показав. Це була пастка у формі цифри 4, і циган саме стругав поперечку до неї.

— На лисицю, — сказав він. — Ось бачиш цю штуку? Підпирає колоду, що потім падає й перебиває їй хребет. — Він усміхнувся До Джордана. — Отак, бачиш? — Він показав, як діє пастка, як падає поперечка, потім крутнув головою, скарлючив пальці й розкинув руки, зображуючи лисицю з перебитим хребтом. — Надійна штука, — додав він.

— Він ловить зайців, — сказав Ансельмо, — Це ж циган: ловить зайців, а всім каже, що лисиць. А як зловить лисицю, скаже, що спіймався слон.

— А якщо зловлю слона? — спитав циган, знов блиснувши білими зубами й підморгнувши Робертові Джордану.

— Тоді скажеш — танк, — відповів Ансельмо.

— Танк я захоплю, — сказав циган. — Танк таки захоплю. Цікаво, що ти тоді скажеш.

— Цигани базікають багато, а воюють мало, — сказав Ансельмо.

Циган підморгнув Робертові Джордану й знову заходився стругати.

Пабло зник у печері. Роберт Джордан сподівався, що Пабло пішов по харчі. Він сидів на землі поруч із циганом, і пообіднє сонце, пробиваючись крізь верховіття дерев, гріло його випростані ноги. З печери долинав запах їжі, запах олії, цибулі й смаженого м'яса, і Роберта Джордана аж нудило з голоду.

— Танк можна захопити, — сказав він циганові.— Воно й не дуже важко.

— Отим-о? — Циган показав на рюкзак.

— Атож, — відповів Роберт Джордан. — Я тебе навчу. Теж робиться щось схоже на пастку. Це не важко.

— І ми захопимо його вдвох?

— Авжеж, — мовив Роберт Джордан. — А чом би й ні?

— Гей! — гукнув циган до Ансельмо. — Перенеси мішки до надійного місця, чуєш? То коштовна річ.

Ансельмо щось буркнув.

— Я піду по вино, — сказав він Робертові Джордану.

Роберт Джордан підвівся й, перетягши рюкзаки від входу до дерева, поставив їх з різних боків стовбура. Він знав, що лежить у тих рюкзаках, і волів тримати їх чимдалі один від одного.

— Принеси й мені кухоль! — гукнув циган.

— А хіба тут є вино? — спитав Роберт Джордан, знову сідаючи поруч із циганом.

— Вино? Аякже. Цілий бурдюк. А півбурдюка то вже напевне.

— А чогось перекусити?

— Все є, друже, — сказав циган. — Ми тут їмо, як генерали.

— А що цигани роблять на війні? — спитав Роберт Джордан.

— Так і лишаються циганами.

— Непогано.

— Ще б пак, — мовив циган. — Як тебе звуть?

— Роберто. А тебе?

— Рафаель. А про танки ти не жартував?

— Ні. Що тут такого?

Ансельмо виніс із печери глибоку череп'яну миску, повну червоного вина, а на пальцях у нього були нанизані за вушка три кухлі.

— Дивися, — сказав він. — У них тут і кухлі є.

Слідом за ними вийшов Пабло.

— М'ясо скоро буде готове, — сказав він. — Закурити маєш?

Роберт Джордан підійшов до рюкзаків і, розв'язавши один, намацав внутрішню кишеню й вийняв звідти пласку коробку російських цигарок, тих, що йому дали в штабі Гольца. Він провів нігтем по краю коробки і, відкривши її, простяг цигарки Пабло; той узяв із півдесятка. Затиснувши їх у своїй величезній лапі, Пабло вибрав одну і подивився на неї проти світла. Цигарки були довгі й вузенькі, з паперовими рурочками-мундштуками.

— Повітря багато, а тютюну мало, — сказав він. — Я їх знаю. Такі курив отой, з кумедним ім’ям.

— Кашкін, — сказав Роберт Джордан і почастував цигарками цигана й Ансельмо; вони взяли по одній.

— Беріть іще, — сказав він, і вони взяли ще по одній.

Він подав кожному по чотири штуки, і, затиснувши цигарки в пальцях, вони двічі змахнули рукою на знак подяки, ніби відсалютували шпагами.

— Так, — мовив Пабло. — У нього було кумедне ім'я.

— А тепер випиймо. — Ансельмо зачерпнув кухлем із миски й подав Робертові Джордану, потім зачерпнув собі й циганові.

— А мені не даси? — запитав Пабло.

Вони сиділи вчотирьох біля входу до печери.

Ансельмо віддав йому свій кухоль і пішов до печери по четвертий. Вернувшись, він нахилився над мискою, зачерпнув собі повний кухоль вина, і всі цокнулися.

Вино було добре, з ледь відчутним присмаком живиці від бурдюка, чудове вино, чисте й легке. Роберт Джордан пив повільно, відчуваючи, як воно розливається теплом по стомленому тілі.

— Зараз буде м'ясо, — сказав Пабло. — А той чужинець із кумедним ім'ям — як він загинув?

— Його оточили, і він застрелився.

— Як же