Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Воднораз, за Прустом, великий митець творить і той світ, який нас оточує, творить тим, що розкриває його по-новому і міняє наше сприйняття. «Був час, — пише Пруст у «Ґермантській стороні», — коли всі речі відразу впізнавалися на картинах Фромантена і не впізнавали їх у Ренуара. Люди зі смаком кажуть нам сьогодні, що Ренуар — великий маляр XVIII ст. Але вони забувають про час і про те, що навіть наприкінці XIX ст. далеко не всі наважувалися визнати Ренуара великим митцем. Аби заслужити таке високе звання, оригінальний маляр чи оригінальний письменник діють мов ті окулісти. Лікування їхнім малярством, їхньою прозою не завжди приємне пацієнтам. По завершенні курсу лікар велить нам: «Тепер дивіться». І ось світ (створений не раз, а щоразу перетворюваний новим оригінальним митцем) постає перед нами геть-то інакшим і водночас цілком ясним. /…/. Такий ото він, новий, свіжотворений і недовивчений Усесвіт. Він проіснує до наступного геологічного здвигу, що його викличе новий оригінальний маляр чи новий оригінальний письменник».

Прустів твір належить до жанрового різновиду романів про митців (Kunstlerroman за німецькою жанровою класифікацією), які в особливо значній кількості з'являлися наприкінці XIX — на початку XX ст., тобто в добу Пруста. Цей поширений мотив дістає в його романі втілення, що вирізняє його як на тлі творів Голсуорсі та Роллана, так і на тлі творів Т. Манна й Джойса. Мотив мистецтва і митця постійно присутній у Прустовім романі, але тільки в останній книзі з усією певністю артикулюється, що йдеться в ньому про становлення митця, що «пошуки втраченого часу» є також пошуками героєм-оповідачем самореалізації в мистецтві. Митці та мистецтво у Пруста — особлива категорія персонажів і особливий світ, виведений за рамки побуту, звичаїв, способу життя суспільної верхівки, на перший погляд витонченого, а по суті своїй дріб'язково-марнотного і якогось напівмеханічного, позбавленого серйозного внутрішнього змісту. В романі виведено образи маляра Ельстіра, композитора Вентейля, письменника Берготта, на яких покладено специфічні функції провідників Марселя у світі мистецтва і його напутників.

Медитації на естетико-художні теми загалом посідають значне місце у Прустовім романі, але найбільше їх у його останній книжці, у «Віднайденому часі». У цьому є своя закономірність, адже тут відбувається самоусвідомлення Марселя як митця і, що важливо констатувати, саме як митця-модерніста. Це не означає, що у «Віднайденому часі» відбувся якийсь злам, — модерністська парадигма закладена в основу роману з першої його книжки, але тут справді «різко посилюється й стає домінантною нота: «справжнє життя, єдине життя — література», «все у свідомості, а не в об'єкті», «митець повинен прислухатися до голосу інстинкту»» (Л. Андреев). З'являється пряма критика й заперечення реалізму, декларація про «брехливість так званого реалістичного мистецтва».

Прустів твір, проте, не варто жорстко замикати у рамках певної художньої системи, як це нерідко робилося. Його, сказати б, творчий метод відзначається широтою, відкритістю різнорідному художньому досвідові минулого й сучасности, яскраво вираженою синтезівною інтенційністю. Найменше він був схильний розміщувати явища мистецтва, в тому числі — ізми, за певною ієрархічною системою, віддаючи перевагу модерним; на його переконання, поступальний рух, прогрес у мистецтві не існує, кожен митець починає спочатку. З давнішого досвіду йому була близька французька моралістична проза XVII ст. і проза герцога Сен-Сімона, що виразно позначилося на його романі, виявившись у пронизуючій його моралізаторській тенденції і схильності до сентенційности вислову. Пруст немало брав у Бальзака й Толстого, у Рескіна, Дж. Еліота, Достоєвського та інших письменників XIX ст., але всі ці елементи та імпульси піддавалися глибокій «переробці» й ставали органічними складниками його художнього світу. Із сучасних йому модерних течій найближчий був Прустові імпресіонізм, який інтенсивно вплинув на його світосприйняття і стиль. Доречно тут згадати, що розсипані в романі малярські й музичні імпровізації на теми творів Ельстіра та Вентейля мають цілковито імпресіоністичний характер, а їхні творці, як уже зазначалося, є напутниками Марселя, alter ego автора, у мистецтві. Але інших модерних течій, серед них і символізму, Пруст не приймав, бо той-таки символізм у своїх основоположних епістемах і поетичних інтенціях не узгоджується із художньою системою творця «У пошуках утраченого часу».

Цей роман належить до великих творів світової літератури, яким притаманний напрочуд оригінальний (у значенні повної ідентичносте) та індивідуально неповторний стиль. Характеризуючи його в загальних рисах, розпочну з особистостей нарації. Як зазначалося, пересвідчившись у неідентичності своїм намірам традиційного типу нарації у «Жані Сантеї», Пруст в епопеї «У пошуках утраченого часу» вдається до іншого її типу, тут наратором виступає герой-оповідач, який, власне, є alter ego автора. Однак це не було повернення до Ich-roman'y з його суб'єктивно-ліричною структурою, який теж має поважну традицію, зокрема в романтичній літературі. Автор «У пошуках утраченого часу» обирає незвідану дорогу, його твір є плином життя у спогаді, але цей плин не звертає на уторовану колію суб'єктивно-ліричної прози. Твір відзначається рідкісною заглибленістю в суб'єктивний світ особистости, проте вираження цього світу, навдивовижу тонке й деталізоване, не є самодостатнім і на ньому твір не замикається. Адже світосприйняття Прустове не було ні «суб'єктивним», ні «об'єктивним», як констатувалося вище, воно було феноменологічним за своїм характером, і саме таким розгортається воно в потоці Марселевої пам'яти — як «феноменологічний універс», як злиття суб'єктивного й об'єктивного, суб'єкта й об'єкта. Письменник обрав форму, де герой-оповідач є центром, що організовує мимовільний плин буття і пропускає його крізь себе як живу вітаїстську стихію, розкриває його зсередини в іманентній цільності.

Роман «У пошуках утраченого часу» має дуже розвинений описовий аспект, що своєю ґрунтовністю і докладністю не поступається описам у романах Бальзака та Золя. Та попри це він не замикається, сказати б, у мікрокосмі життя, в емпірично-побутовій сфері. Вчитуючись у роман, починаєш відкривати в ньому глибинний екзистенційний змістовий шар, константами якого виступають буттєві первні — життя, смерть, час, ерос, мистецтво, які перебувають у складних і неоднозначних взаємозв'язках та взаємодіях. Водночас вони є тими силами, якими на метафізико-екзистенційному рівні чи, певніше, глибині розігрується драма людського буття.

Головними й водночас полярними константами поміж них є життя і смерть, що створюють вісь, на якій розміщуються інші константи з різновекторною спрямованістю. Життя перебігає у часі, який є його атрибутивною якістю, але рух часу спрямований до смерти, що перетворює його на фатальну парадигму людського існування. Воднораз смерть у Пруста — не фініш, зникнення, ніщо, вона постійно присутня в житті і в певному розумінні теж є його атрибутом. Присутня не лише в загальному житті всіх, де завжди хтось народжується і вмирає, айв індивідуальному, де вмирає одне «я», поступаючись місцем іншому,