Ю. Несбе - Нетопир

— Ми з Харрі збираємося вечірком прогулятися до «Олбері». Складеш компанію?

— Ти ж знаєш, Туко, я туди більше ні ногою, — роздратовано кинув Отто.

— Пересиль себе, Отто. Адже життя йде далі.

— Ти маєш на увазі, йде далі в інших. А моє зупинилося тут, саме тут. Кохання гине, і я разом з ним. — Він театрально приклав руку до лоба.

— Як хочеш.

— До того ж мені треба заскочити додому — погодувати Вальдорфа. Ідіть без мене, я, може, надійду пізніше.

— До побачення. — Харрі чмокнув простягнуту йому руку.

— До скорого побачення, красунчику!

Сонце вже сіло, коли вони знайшли автостоянку на Оксфорд-стрит у Паддінґтоні, поряд з парком. Біля входу красувалася табличка «Green Park», хоча трава вже поблякла і стала бурою, і крім альтанки в самому центрі, зеленого там нічого не було. Під деревом валявся підстаркуватий абориген. Одяг звисає шматтям, а сам до того брудний, що здавався швидше сірим, ніж чорним. Угледівши Ендрю, він помахав рукою на знак вітання, але той ніяк не відреагував.

У барі «Олбері» народу було стільки, що поліцейські заледве протиснулися в скляні двері. Харрі постояв біля входу, роздивляючись строкатий натовп відвідувачів. Кого тут лишень не було, але найбільше молодих людей: рокерів у потертих куртках, «япі» в строгих костюмах, «художників» з борідками і коктейлями, симпатичних білявих і білозубих прихильників серфінгу і чорношкірих ем-сі — як їх назвав Ендрю, «байкіз». Посеред бару саме у розпалі було шоу за участі довгоногих дівиць у занадто відвертих темно-червоних убраннях. Вони стрибали навколо стійки і під фонограму співали «І will survive» Глорії Гейнор. Час від часу вони підміняли тих, хто обслуговував відвідувачів, підморгуючи і відверто заграваючи з ними.

Розштовхавши відвідувачів ліктями, Харрі підійшов до стійки і зробив замовлення.

— Зараз, солодунчику! — пробасила офіціантка в римському шоломі й лукаво посміхнулася.

— Слухай, ми з тобою що, єдині в цьому місті, у кого нормальна орієнтація? — запитав Харрі, повертаючись до напарника з пивом і склянкою соку.

— Після Сан-Франциско тут найбільше у світі скупчення голубих, — визнав Ендрю. — В сільській місцевості у нас збоченців не дуже полюбляють. Ну от сільські педерасти і тягнуться до Сіднея з усієї Австралії. Та й не тільки з Австралії — з усього світу.

Вони підійшли до іншої стійки в глибині бару, й Ендрю звернувся до дівчини, що стояла до них спиною. У дівчини було руде волосся — таких рудих Харрі в житті не бачив. Воно доходило до задніх кишень обтислих джинсів, проте не приховувало стрункої спини і округлих стегон. Дівчина обернулася і всміхнулася сліпучо-білою посмішкою. У неї були красиві, тонкі риси обличчя, небесно-блакитні очі і незліченні ластовинки. Шкода, якщо вона виявиться чоловіком, подумав Харрі.

— Привіт, це знову я! — Ендрю намагався перекричати громоподібне диско сімдесятих. — Пам’ятаєте, я запитував про Інґер. Маєте час поговорити?

Рудявка посерйознішала, кивнула і, сказавши щось своїм напарникам, пішла в курилку за кухнею.

— Щось знайшли? — запитала вона англійською. Тільки цієї фрази вистачило, щоб Харрі зрозумів: вона набагато краще говорить шведською.

— Якось я зустрів старого, — сказав Харрі норвезькою. Дівчина здивовано поглянула на нього. — Він плавав по Амазонці. Після того як він сказав мені три слова португальською, я зрозумів, що він швед. Він прожив там тридцять років. А я ні слова не знаю португальською.

Здивування дівчини змінилося дзвінким сміхом, що нагадав Харрі щебетання лісової пташки.

— Är det värkligen så uppenbart?[8] — запитала вона спокійним низьким голосом, трохи грасируючи.

— Інтонація, — пояснив Харрі. — Ви ніяк не можете відвикнути від своєї інтонації.

— Молоді люди, ви що, знайомі? — почули вони англійську мову. Ендрю з підозрою дивився на них.

Харрі поглянув на дівчину.

— Та ні, — відповіла та.

А шкода, подумав Харрі про себе.

Її звали Бірґіта Енквіст, вона мешкала в Австралії вже чотири роки і рік пропрацювала в барі «Олбері».

— Ну звісно, іноді ми плескали язиком на роботі, але близькими подругами не були — вона якось трималася осторонь. Ми інколи всі гуртом вибиралися в місто погуляти. Інґер їздила з нами, але особливо себе там не проявляла. Коли прийшла сюди влаштовуватись, вона тільки-тільки з’їхала від свого бой-френда в Ньютауні. Наскільки мені відомо, вони довго були разом, але це все. І ще — вона дуже любила знаходити в житті щось нове.

— А ви не знаєте, з ким зі своїх знайомих вона найчастіше зустрічалася? — запитав Ендрю.

— Якщо чесно, ні. Я ж кажу, вона особливо про себе не розводилася. Та й мені це було не надто цікаво. У жовтні вона їздила у Квінсленд і там зустрілася з якимись хлопцями, потім підтримувала з ними контакт. Може, і хлопця вона там підчепила — він якось заходив сюди. Але ж про це я вже розповідала? — Її голос звучав запитально.

— Так, так, я знаю, фрекен Енквіст, просто хочу, аби це почув мій норвезький колега, а за одним разом і поглянув, де працювала Інґер. Можливо, ми тут, у сіднейській поліції, чогось не помітили, і на це нам укаже Харрі Ховлі — найкращий слідчий Норвегії.

Харрі закашлявся.

— А хто такий «містер Бін»? — нарешті запитав він не своїм голосом.

— «Містер Бін»? — Бірґіта здивовано поглянула на поліцейських.

— Ну, не актор Роуєн Аткінсон, а той, який, по-вашому, на нього схожий.

— A-а, «містер Бін»! — Бірґіта знову зайшлася своїм дзвінким сміхом. Як він їй личить, подумав Харрі. — Це наш адміністратор Алекс. Він завжди спізнюється.

— У нас є підстави вважати, що він цікавився Інґер.

— Так, вона йому подобалась. І не лише вона — більшість дівчат, що працюють у барі, потерпають від його нав’язливих залицянь. Ми ще називаємо його Камбалою. А кличку «містер Бін» придумала Інґер. Йому, бідоласі, теж нелегко: за тридцять, живе з матір’ю, і навряд чи щось зміниться. Але адміністратор він хороший. І людина сумирна, якщо це вас цікавить.

— А ви звідки знаєте?

Бірґіта почухала ніс:

— Ну, по ньому видно.

Харрі зробив вигляд, ніби записує її слова.

— А ви не пригадаєте когось із знайомих Інґер, по кому було б видно інше?

— Сюди багато народу ходить. Не всі ж педики. Інґер багатьом подобалася, вона гарненька. Була. Але так от щоб пригадати… Мабуть…

— Ну-ну?

— Та ні, нічого.

— У рапорті сказано, що в ніч убивства Інґер була тут. Ви не знаєте, вона домовлялася зустрітися з кимось після роботи чи збиралася відразу піти додому?

— Вона забрала з кухні залишки їжі, сказала, для псини. Я й не знала, що в неї