Жан-Жак Руссо - Сповідь

межу зрілості й хилюся до старості, я відчуваю, як ці спогади відроджуються, витісняючи інші, і постають у моїй пам’яті із зростаючими з кожним днем чарівністю і силою, ніби я, передчуваючи захід життя, намагаюся знов ухопитися за його початок. Будь-які дрібні події тієї пори мені подобаються вже тим, що належать йому. Я пригадую всі подробиці місця дії, часу доби, людей. Бачу служницю, що прибирає в кімнаті, ластівку, що влітає у вікно, муху, що сідає мені на руку, коли я відповідаю свій урок, бачу всю обстанову нашої кімнати: праворуч книжкова шафа пана Ламберсьє, гравюра із зображенням усіх пап, барометр, великий календар, кущі малини, що росли в нашому високо розташованому саду, в який ніби заглиблювався задній фасад будинку, і затемняли вікно, іноді вриваючись у кімнату. Знаю, що читачам не дуже вже й треба все це знати, але це потрібно мені самому. То чому б мені не переказати вам п’ять-шість незначних пригод тієї щасливої пори, згадуючи які, я все ще тремчу від утіхи? Гаразд, я звільню вас від п’яти і розповім про одну, але ж дозвольте мені розповідати якомога довше, щоб продовжити втіху.

Якби я дбав лише про вашу втіху, я вибрав би пригоду з мадемуазель Ламберсьє, яка, гуляючи луками, впала так незграбно, що вся її сукня задерлася, і вона лежала ось так, у той час як мимо проїздив сардинський король. Але історія з горішиною на терасі набагато цікавіша для мене, оскільки я був у ній дійовою особою, тоді як у першому випадку мені випало бути лише глядачем. Сказати правду, я не бачив нічого смішного в цьому випадку, який, будучи комічний сам по собі, прикро вразив мене, бо трапився з тією, яку я любив як матір і, можливо, навіть більше.

О цікаві до всього читачі, спраглі почути велику історію горішини, вислухайте-но розповідь про цю жахливу трагедію і спробуйте утриматися від тремтіння, якщо можете!

Ліворуч від воріт було влаштовано терасу, на якій ми любили сидіти в післяполудневі години, але там не було затінку. Щоб дістати тінь, пан Ламберсьє велів посадити горішину. Дерево посадили з усією урочистістю: ми стали його хрещеними і, поки засипали яму, притримували деревце руками, виспівуючи урочистих пісень. Для поливання навколо стовбура зробили щось подібне до басейну. Щодня спостерігаючи за поливанням, ми з кузеном утверджувалися в цілком природній думці, що посадити дерево куди прекрасніше, ніж підняти прапор над проломом. Ми поклали добути собі таку славу, не ділячи її хоч би там з ким.

Для цього ми зрізали паросток молодої верби і посадили його на терасі, неподалік від величного горіха. Ми не забули зробити ямку і навколо нашого дерева, але трудність полягала в тому, щоб її заповнювати, бо воду носили здалеку, і нам по неї бігати не дозволялося. Але нашій вербі хоч би що потрібна була вода. Протягом кількох днів ми вдавалися до всіляких хитрощів, щоб роздобувати воду, і це пішло деревцю на користь. Воно випустило бруньки і розкрило нові листочки, які ми щогодини вимірювали, переконані в тому, що вже дуже скоро верба почне давати тінь, незважаючи на те, що зросту в ній було поки не більше півметра.

А що наше деревце цілком поглинуло наші думки і зробило нас нездатними до всякої старанності і навчання, шукаючи тому причину, за нами почали наглядати пильніше. Ми розуміли, що близький фатальний момент, коли деревце залишиться без води, і упадали в розпач від того, що воно загине від засухи. Нарешті потреба, мати винахідливості, підказала нам думку, як зберегти вербу, а заразом і самих себе від неминучої загибелі. Ми задумали прокопати під землею канавку, яка потай відводила б до верби частину води від горіхового дерева. Але втілена із запалом затія спочатку провалилася. Ми погано зробили нахил, вода не стікала, земля обсипалася і закупорювала канавку, вхід до неї наповнювався гряззю, нічого не виходило. Але нас ніщо не зупиняло: Labor omnia vincit improbus.[15] Ми поглибили і канавку, і басейн, щоб вода стікала вільніше. Розрізавши денця ящиків на тонкі дощечки, ми частину їх поклали плиском на дно, а інші під кутом поставили з боків і зробили, таким чином, трикутний канал для нашого водогону. На вході до нього ми встановили у вигляді ґраток тонкі палички, щоб вони, пропускаючи воду, затримували землю та камінці. Свій витвір ми ретельно присипали землею і прим’яли її. У день, коли все було готово, ми чекали на годину поливання, завмираючи від надії і страху. Після вічності очікування ця година, нарешті, настала. Пан Ламберсьє своїм звичаєм також прийшов спостерігати за цією операцією, під час якої ми обидва трималися позаду нього, затуляючи своє деревце, до якого він вельми вдало повернувся спиною.

Ледве встигли вилити перше відро води, як ми побачили, що вода почала наповнювати і наш басейн. Від цього видовища обережність покинула нас, і ми радісно закричали, аж пан Ламберсьє обернувся. А шкода, бо він так радів тому, яка гарна земля під горішиною і як жадібно вона п’є воду… Здивований тим, що вода розтікається в два басейни, він у свою чергу скрикнув, придивився й помітив наше шахрайство. Зажадавши мотику, він одним ударом підкинув угору дві-три дощечки і, без упину на весь голос вигукуючи: «Акведук! Акведук!» – продовжував завдавати безжальних ударів, кожен з яких віддавався в глибині наших сердець. За одну мить усе було зруйновано й перекопано. Під час цього жахливого дійства не пролунало ні слова, окрім того вигуку, що він без кінця повторював. «Акведук! – кричав він, трощачи і ламаючи. – Акведук! Акведук!»

Можна припустити, що для маленьких будівельників пригода вилізла боком, але це не так: на тому все й скінчилося. Ламберсьє не сказав нам ні слова на докір, навіть не поглянув на нас строго і більше не говорив з нами про це. Пізніше ми навіть чули, як він реготав, розповідаючи про те, що сталося, своїй сестрі, – сміх Ламберсьє завжди розлягався далеко. Що ще дивніше: оговтавшись після першого потрясіння, ми й самі не дуже засмутилися. Ми посадили в іншому місці нове деревце і частенько згадували катастрофу, що спостигла перше, з пафосом вигукуючи: «Акведук! Акведук!» До того часу зі мною іноді траплялися напади гордості, коли я ставав Арістідом або Брутом,[16] але тепер я вперше відчув яскраво виражене марнославство. Мені здавалося найбільшим подвигом, що ми зуміли власними руками побудувати акведук і зробили жалюгідну гілочку суперницею великого дерева. У десять років