Анджей Стасюк - Схід

пощерблене обличчя. Каменистий тракт вів у глибину минулого. Поміж ледь помітними знаками покинутості. Потім я навчився їх розпізнавати: прямокутні фундаменти хат, обриси фундаментів, півкруглі склепіння пивниць, підступні западини у місцях, де колись були криниці, купки здичавілих сливок і яблунь. Спочатку я сентиментально насолоджувався цією поетикою безлюддя. Просто руїни, спогади, наслідок дії байдужого часу або долі. Щойно з роками до мене дійшло, що у цих спустошених долинах, у Радочині, у Липній, у Регітові діяла тектоніка, епіцентр якої — у цілком іншому місці.

Отож ці ляди і полиці з магазину ми складали на балки із розібраних колгоспних стодол. Балки були куплені за безцінь кільканадцять років тому, коли комунізм розпродував свої маєтки. Тими днями чоловіки заїжджали тягачами і вантажили на причепи все, що було в колгоспних комірках: рештки машин, знаряддя, кавалки різних апаратів, мотки кабелю, бляшані бочки, гумові шланги, м’якоть плоду колективізму, з якої індивідуалізмові ще вдалося склепати щось ужиткове. Це виглядало як грабунок, як шахрайство, але насправді то була тільки зміна уявлення про історичну справедливість. Мабуть, все було дійсно дешевим, бо господарі приїжджали здалека, із-за гір, з іншого воєводства. Потім вони поверталися, а спустошеними долинами відлунював гуркіт бляхи. Тими літніми днями дев’яносто другого або третього я купив частину велетенської чорної стодоли, яка стояла в кінці забудови, там, де дорога починала підніматися на перевал. Будівля була майже ідеальним шестигранником із пологим двосхилим дахом. Шальований в одну дошку скелет заввишки чотири поверхи. Десятки років у ньому тримали сіно. Конструкції складено з балок розібраних лемківських хат. Для цього особливо надавалися платви і опори, бо були довгими, квадратними у перерізі і добре збереглися. Таким чином хати і церкви протрималися у колгоспних будівлях. Позбавлені життя і святості, завмерлі, просякнуті запахом гною, підгнилої соломи і вологою. Можна було взяти село і збудувати з нього щось на подобу антисела. Можна було взяти церкву і спорудити з неї якусь антицеркву. Балка до балки, кроква до крокви, дошка до дошки — так складали ковчег, на який зайшов народ, щоби безпечно переправитися через вири на другий берег часів, де не буде історії, не буде сліз, не буде зневаги, ні багатих, ні бідних. Ковчег із шліфованого дерева, ззовні і зсередини намащений живицею. Входили одне за одним на його борт разом із звіриною. І жінка Тиця теж входила у своїх спітнілих гумаках і з мішком буханців для дев’ятьох дітей. Згорблена під тягарем, у робочому одязі, з поморщеним лицем. За нею йшов Шимек з одною легенею. А за ним Юзек, отруєний водою з калюжі. А за ними решта, несучи в руках усе, що було, як жінка Тиця свої хліби. Все інше вони мали отримати, щоб перечекати до тих часів, коли щезне всяке тіло і вони нарешті здобудуть всю землю. «Усе колгоспне, залізне, хата була з колгоспу, табуретки також колгоспні у нас були, і така шафка — донині стоїть на горищі, у спіжарні були такі полиці, і я заслоняла їх фіранкою з полотна, і там тримала начиння, банячки, все було у тій шафці. Стіл чоловік зробив у колгоспі з дошок», — так вони тепер розповідають. Досить лиш запитати. Сідають, складають руки на подолку і промовляють, подумки згадуючи те все.

Чита. Постійно про неї думаю. Півтора роки тому ми йшли вулицею Амурською у пошуках ресторану «Жемчужина». У путівнику було написано, що смачні пельмені, смачні бліни і недорого. Путівник вийшов у дві тисячі сьомому, а там вже була руїна. Запорошені шиби, покришений бетон і бляшана вивіска. Ми пішли далі. Чотириповерхові будинки вздовж вулиці походили, мабуть, з двадцятих і тридцятих років і виглядали на цілком пристойний модернізм. Однак тут, на Далекому Сході, їх занепад почався відразу після побудови. Занепад далекосхідний разом із ідеологічним, бо дуже скоро виявилося, що модернізм мусить поступитися соцреалізмові. Бо ж навколо на тисячі кілометрів розлігся степ, а тут оця архітектура. Таке не могло вдатися, тому відразу стало полущене і з лишаями.

Довкола росли бур’яни і тополі. Дерева здавалися виснаженими, але вони просто не мали часу повністю розвинутися за коротке, континентальне літо. Ми пішли далі, до периферії, до звичайних багатоповерхівок. Вони теж були зруйновані. На даху однієї облазив великий напис «Молоко». Пластик або фанера відпадали від дротяного скелета. Я собі уявляв, що на інших дахах — написи «Хліб», «М’ясо», «Сир» та ін. у всій Росії; далі на північ, у голій тундрі, у вічній мерзлоті — «Кава», «Автомобіль», «Пеніцилін», «Мило». Уявляв собі, що у цілу країну від Москви до Камчатки встромлені слова, викарбувані і спаяні з бляхи, слова з ламінату, з епоксидної смоли, з куленепробивного скла, із залізних прутів, з фанери, з бетону, з дерева, з чорної гуми, з алюмінію, із скловолокна, з відходів, слово за словом, щоб люди мали все, щоб могли це читати, бо світ нарешті знову мав належати їм. Щоб вони могли перелічити всі назви так, як на початку, коли праотець давав імена кожному створінню. У Читі було «молоко» у периферійній забудові, де мороз зі спекою по черзі кришили бетон, а за останніми будинками починався степ, який вів у ніщо серед кісток і курганів. Звідкись із темряви виринула пара. Вона трималася збоку, а він мав кашкет, золотий зуб і обличчя, позначене одночасно кмітливістю та стражданням. Його очі вже назавжди засклив алкоголь. «Чому міліція нічого не зробить з китайцями? Чому вони забирають у нас роботу, а міліція лише спостерігає? Всюди самі китайці. Чому китайські капіталісти пригнічують народні маси Забайкалля? Адже жовтий економічний імперіалізм прирікає червоний пролетаріат на погибель». Він промовляв до нас, шукаючи втіхи, розуміння і підтримки. Казав, що китайцям все дозволено в той час, коли забайкальські пролетарії не можуть навіть спокійно випити пиво на лавочці, бо відразу з’являється поліція, яка ходить на повідку Пекіна. Він мав рацію. Китайці були всюди. На читинському вокзалі їм віддали окремий зал очікування. Підлога і лавки були завалені товаром. Важко собі уявити, що люди можуть переносити такі торбеги. Це нагадувало постій каравану, який тимчасово залишився без верблюдів. Китайці були худі, жилаві, у широкому одязі. Російські менти пильнували, щоби вони не виходили за межі.

Але їхня влада була крихкою і тимчасовою: на великих моніторах транслювали пекінську олімпіаду, немов нагадування для міста Чита, для Росії і для решти світу. Китайські кулі їли свої зупки з пластмасового посуду і дивилися на свою батьківщину.

Наш новий знайомий із золотим зубом почувався зрадженим.