Мирослава Горностаєва - Астальдо

«…і більш-ше їх ніхто не бачив…» — страшним голосом закінчував оповідь Макалауре, і навіть Шалена Трійця припиняла вовтузитися, і з писком кидалася до Майтімо, а той дивився на Макалауре докірливим поглядом своїх зелених, мов виноградини, очей і запевняв малих, що він-то якраз чув на власні вуха більш правдиву оповідь від одного гідного Пробудженого, котрий, в свою чергу, почув її від самого Великого Ороме. Ніякі urqui не Квенді, бо дух Першонароджених не зломити жодним чаклунством. Просто лихий Мелькор вклав трохи розуму у голови великих мавп, котрі жили в лісах Півночі. «…такі великі, і вкриті шерстю… Оце з них, бідолашних, Мелькор і начарував urqui. Сильних, лютих, але дурних.» І слухачі хихотіли з полегшенням, бо перша історія була надто жахливою, аби в неї повірити.

А вуй Феанаро щось оповідає цьому жахливому Вишньому, творцю вовкулаків, войовничих мавп, а може і чогось гіршого. І усміхається йому. І той усміхається теж, але очі його залишаються двома темними провалами. У Фіндекано починає гудіти в голові — таку силу випромінює істота в чорному. Однак, він затримується при брамі і чемно схиляється перед господарем:

— Вітаю, вую Феанаро… І вам моє шанування, Вишній Вала…

Те, що Фіндекано привітав Вишнього опісля вуя, є укритою нечемністю. Вуй і уваги не звернув, лише кивнув головою зверхньо, а Вишній провів Фіндекано очима і усміхнувся ще солодше.

Малий Ельда поволі зійшов сходами на галерею будинку. З глибини дому долинали звуки арфи, якій відповідав ридаючий голос віоли.

Пані княгиня Нерданель поливала на галереї квіти. Її зелені очі, так схожі на очі Майтімо, наче розсипали іскри. Княгиня явно була незадоволена гостем свого чоловіка. Коли вона так дивилася, то семеро її синів трохи не ставали струнко, як воїнська чота.

— Вітаю, ясна пані Нерданель, — схиляється перед ненькою Майтімо Фіндекано, і очі рудоволосої Ельде на хвильку лагіднішають.

— Світла тобі, сину Нолофінве… Почекай трохи, нехай вони закінчать цю вправу.

Вони — це Майтімо та Макалауре. Макалауре грає на арфі, а Майтімо на віолі. Хоча всі родичі впевнені, що з Макалауре вийде неперевершений співець, старший брат співає незгірше. Так, принаймні, вважає Фіндекано, котрий обожнює слухати сріблястий переливчастий голос Руссандола… А нині в руках Майтімо співає віола, співає стару бойову пісню Пробуджених…

«Зорі на небі нашого краю… Зорі відбилися в водах озерних… Ми захистимо свої оселі… Тьма відступає, бо дух не вмирає…»

Ясна пані Нерданель тим часом ледь чутно промовляє сама до себе:

— Не буди лиха, доки воно тихо… Вишні Боги вирішили, мовляв, що оце виправилося… Атож… Urкo[44] виправиш лише стрілою в око… Вишні Боги мовили, що оце розкаялося… Та він же дивиться на нас усіх, як Великий Ороме на звірят перед полюванням. Та всьому Тіріону відомо, що оце зурочило малого Артаресто — Еарвен не знає, що й робити, дитя не спить, не їсть, боїться з двору вийти… Я ж говорила Феанаро — якби ти народився на тому боці, ти б і близько до оцього не підійшов…

Фіндекано, котрий ввічливо общипує запропоноване господинею виноградне гроно, уважно прислухається до княгининих слів. Пані Нерданель бачила світ під зорями на власні очі. Її батько, коваль Магтан, навчив Квенді робити зброю з заліза, щоб відбиватися від Потвор-з-Темряви, а сама вона народилася у Середзем’ї. Його, Фіндекано, мама Анайре обмовилася якось, що, нехай там Феанаро і є Вогняним Духом, але жона його має душу воїна…

— Він, мовляв, відбув покарання у Судді Намо, в Мандосі[45], - продовжує Нерданель стиха, вже забувши про свого малого небожа, — і Суддя його відпустив, бо той присягнув, що не робитиме зла… Отаке-то одурить і Суддю, і самого Великого Манве… Таке вже солодке — хоч до рани прикладай… Таке саме прийшло якось на тому березі до сусіднього селища, і нерозумні Квенді впустили його за огорожу… «Я коваль, майстер — Мая, звуся Артано… Вишній Ауле не дасть вам тієї премудрості, що я» Яка порядна особа так говорить про свого наставника? А потім всі ті Квенді просто щезли… Декого потім знайшли — по кривавому сліду. Той Артано не ковалем був — чародієм- ngaurо[46], ним нас малих дорослі лякали, аби ми до лісу самі не бігали, говорили — Саурон[47] забере… А як татко мій стали вчитися у Вишнього Ауле, то Великий Коваль оповів якось, що отой перевертень колись справді був у нього, Ауле, підмайстром, тільки ковальству вчитись не хотів — вважав, що вартий більшого, в чародійстві Валар перевершити бажав. От і знайшов собі наставника — якраз до пари. Хазяїн Urqui, і Хазяїн Вовкулаків. І куди дивиться Еру-Всевишній, адже Вовкулака і досі блукає Середзем’ям, а там багацько зосталося Квенді… А вже дозволяти оцьому, хоч він і Вала, ходити Валінором[48] вільно, Вишні Боги не мусили б задля безпеки наших дітей…

Музика стихла, і в глибині будинку почувся дитячий писк і хлоп’ячий сміх. Швидко по тому на галерею вийшов гінкий, мов лозина, рудоволосий підліток-Ельда. Під пахвами він ніс двох руденьких же малят, які захоплено борюкалися.

— Я все виконав, мамо, і можу йти, — озвався він, ставлячи братиків на ноги, — Макалауре хоче грати ще, аж доки не прийде його навчитель. А ми з Фіндекано пройдемося долиною.

— Не тиняйтеся більше половини кола світла, — застерегла Нерданель, — і візьміть щось поїсти.

Майтімо напакував мішечок фруктами, подав приятелеві руку, і вони гордо пройшли через браму, біля якої вели неквапливу бесіду господар садиби та його небезпечний гість. У Фіндекано похололи пальці, бо Мелькор знову позирнув на нього з якимось особливим зацікавленням. Майтімо гордовито підвів рудоволосу голову, і вклонився Вишньому з княжою гідністю. Його таткові, здається, це сподобалося, бо грізний Феанаро усміхнувся і провів долонею по волоссю сина, яке притримував обруч-оберіг з міді.

— Гуляти подався, Руссандоле? — сказав князь лагідно, — гаразд… Розважайтеся.

Приятелі йшли неспішним кроком, аж доки не сховалися за першими деревами, що росли у видолинку, який вів до моря. Тут вони перезирнулися і перейшли на біг.

— Злякався? — спитав Майтімо на бігу.

— У мене крижинка всередині, - пожалівся Фіндекано, — а я ще хотів мати epesse[49] для хоробрих… Хотів зватися Астальдо[50], як Тулкас-воїн, найхоробріший з Валар… Я боягуз, авжеж?

— Ти — Відважний, — видихнув Майтімо на бігу, — все Середзем’я вславлятиме Фіндекано Нолофінвіона, коли той прибуде туди у силі і славі.

— Але ж я боюся Мелькора, —