Мирослава Горностаєва - Астальдо

Наугрім (Гноми)

Азаггал, син Фрора, княжич, згодом князь Белегосту

Дварфін — вельможа з Белегосту

Urqui (Орки) та інша нечисть з Ангбанду

Больдог — посланник з Ангбанду до Minya Nosse

Игир — командир вивідачів

Паддуг — посланник до Ейтель-Сіріону

Гирх — командуючий військом під час сутички в пагорбах неподалік затоки Дренгіст

Командуючий авангардом орків в Останній Битві, вбивця Гельміра

Глаурунг — loce, дракон землі

У вікно струменіло срібне сяйво…

Фіндекано підхопився з ложа і хапливо почав одягатися. Проспав… Таки проспав… Майтімо може передумати і піти без нього… Або бідолашному Нельо[36], як завжди, доведеться наглядати за трійцею молодших… Чи навіть за Амбаруссами — пані Нерданель завжди говорила, що її старший син є найкращою нянькою в усьому Тіріоні.

Малий Ельда[37] гмикнув і застрибав по підлозі, намагаючись потрапити в холошу штанів. Він сам був старшим княжичем і старшим братом, тож чудово розумів, як-то воно бути найкращою нянькою і постійно відповідати за синці і подряпини любих Туракано з Аракано, або за хлипання замурзаної Арельде. А у Майтімо клопоту більше рівно вдвічі. До того ж всьому місту відомо, що немає в Амані дітлахів більш непосидючих за Шалену Трійцю Феанаріонів — Туркафінве, якого і прозвали Тієлкормо[38] за непосидючість, Куруфінве-молодшого, званого Атарінке, та Моріфінве, він же Карністіро. Хіба що його, Фіндекано, власна сестра і найкраща подруга двох перших.

Яблуко з вази в кишеню, сорочку осмикнути, накидку поправити… Волосся… Ні, вже нема коли… Густий гребінь заплутався в тяжких чорних пасмах і полетів на підлогу… Сандалі Фіндекано взув вже у дворику і зітхнув полегшено — минулося. Ніхто його не запримітив, а отже, нікому й запитати, куди це його urqui [39] несуть, як ще й Тельперіон[40] не світить у повну силу.

Вулиці Тіріону поки що порожні. Вряди-годи з’явиться якийсь знайомий Ельда … Незнайомі тут трапляються зрідка, і ті родом з Ваніяр, або Телері. А Нолдор Фіндекано знає всіх і чемно вітається з зустрічними.

— Вітаю, пане Руміле…

— Вітаю, сину Нолофінве…

Пан Руміл — книжник і мудрець… Він — Пробуджений, тобто з тих Ельдар[41], котрі прокинулися там, за морем, на березі озера Куівінен. Скільки він, мабуть, бачив цікавого… І страшних urqui теж бачив, напевне… І вовкулаків… Великий Князь Фінве, котрий доводився Фіндекано дідом, іноді оповідав про сутички під зоряним небом, коли Ельдар, озброєні саморобними луками та списами, відбивалися від жахливих потвор, котрі чигали в темряві. «У смерті багряні очі… Та не лякаймося зла… Серед вічної ночі… на небі зірка зійшла…»

Пробуджені оповідають про минулі часи не дуже охоче… А Фіндекано просто таки прагне таких оповідей. І чому він не прокинувся біля озера за морем? Хоча, тоді він не мав би ні мами, ні тата, як пан Руміл, котрий неквапом прямує до міської книгозбірні. А братом вважав би того, хто прокинувся поруч…

— Вітаю, вую Арафінве…

— Вітаю, Фіндекано… Як справи? — лагідно запитує золотоволосий Ельда в блакитній накидці, розшитій золотими квітами.

— Усе гаразд! — бадьоро відповідає Фіндекано і хутко щезає в провулку, відгородившись від вуя завісою з листя дикого винограду. Князь Арафінве встає зрання, щоб наповнити свою душу тишею, та світлом Тельперіону. Так, принаймні, говорить його син Фінарато, Фіндеканів приятель, книжник і мрійник. Як-то у нього виходить, Фіндекано поки що не тямить… От, коли піде у науку до Вишнього Ірмо, тоді, можливо…

А ось і мета мандрівки — остання садиба міста… Далі — зелена долина, котра веде до моря.

Дивний цей останній дім… Фіндекано не знає навіть, як його і назвати… У них, в садибі Нолофінвіонів, мармурова огорожа висотою до поясу дорослому Ельда. А вище — дикий виноград на опорах… Садиба Арафінвіонів взагалі без огорожі — княгиня Еарвен плекає довкола дому квіти на обкладених мушлями клумбах. Навіть дім Великого Князя Фінве в центрі міста оточено парканом з мистецьки виготовлених металевих ґраток, по яким в’ється плющ.

А довкола цього дому — стіна в зріст дорослого Ельда з сірого каменю. І ніяких тобі квіточок. Ковану залізну браму з вибитою на ній восьмипроменевою зорею майже завжди зачинено. Щоправда, Фіндекано знає одну хвірточку, яка…

Але нині відчинено браму, і малий Ельда відважно прямує просто у двір. Відважним бути просто необхідно — біля брами стоять двоє осіб, котрих не обминути.

Вуя Феанаро, татка Майтімо, Фіндекано не боїться. Князь Minya Nosse Finwioni[42] — запальний, швидкий на слова і на вчинки, все так, але він не є лихим. Незважаючи на оту стіну довкола садиби, котра неначе випромінює зневагу та гордощі.

А от його співрозмовник — інша річ. Він — Вишній… Не Вишній Мая, яких багато у Тіріоні, а Вишній Вала… Фіндекано вже бачив цю особу, а ще більше про неї чув.

Вишніх Богів-Валар, під захистом яких випала честь жити Ельдар, до недавнього часу було в Амані всього чотирнадцятеро. Сім чоловіків і сім жон, схожих на Ельдар ззовні. Такий вони приймають вигляд, щоб не вразити підопічних своєю могутністю. Оповідають же Пробуджені, що коли Вишній Ороме, Великий Мисливець, з’явився перед ними зненацька у силі і славі, то воїни — Квенді[43] (так бо звалися тоді Ельдар) покинули списи та луки і заховалися в лісі. Не сховалися лише троє, що потім стали Великими Князями… Інгве, Фінве, Ельве. Найхоробріші…

Той, хто розмовляє з вуєм Феанаро, теж схожий на Ельда… На дуже високого Ельда, з блідим, занадто правильним лицем. Очі на тому обличчі чорні, непроникні. А усміх — неприємно солодкавий. Недобре таке лице, хоч і гарне з виду. Вбраний цей Вишній в усе чорне, лише пояс розшито срібними нитками. Такі пояси виробляють Телері в гавані Альквалонде.

Мелькор — ось як зветься цей Вишній, котрий є п’ятнадцятим Валаром. Пробуджені говорять, що це він розплодив потвор на тому боці моря. Жахливих вовкулаків, котрі прокрадалися до їхніх поселень і крали малюків просто від домашніх вогнищ… Огидних ікластих urqui, про яких ходили чутки, начебто це спотворені чаклунством Мелькора Квенді. Макалауре, другий брат Майтімо, запевняв, ніби чув на власні вуха від одного з Пробуджених, що кілька таких urqui, котрі не зовсім втратили пам’ять, приходили до поселень, плакали і гукали рідних на ім’я. А з-за огорожі, якими Квенді стали обносити свої селища, летіли безжальні стріли, бо часто бувало, що тих,