О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

тиха, сентиментальна, старенька, немов прибита багатством, і, зітхаючи, завела мову про страждання закоханих.

— Усе це я від нього вже чув, — позіхаючи, відповів Ентоні. — Я йому сказав, що мій поточний рахунок до його послуг. Тоді він почав заперечувати користь грошей. Каже, буцімто гроші йому не допоможуть. Нібито світський етикет не можна зрушити з місця навіть цілій упряжці мільйонерів.

— Ох, Ентоні, — зітхнула тітка Еллен. — Дарма ти надаєш грошам такого значення. Багатство нічого не важить там, де мова йде про справжнє кохання. Кохання усесильне. Якби ж він тільки відкрився раніше! Вона б не змогла відмовити нашому Річардові. А зараз, боюся, вже запізно. У нього не буде часу поговорити з нею. Усе твоє золото не може дати щастя нашому хлопчикові.

Наступного вечора рівно о восьмій тітка Еллен дістала старовинну золоту каблучку з футляра, побитого міллю, і вручила її племінникові.

— Будь сьогодні з нею, Річарде, — попрохала вона. — Твоя мати подарувала мені цю каблучку і сказала, що вона приносить щастя в коханні. Вона наказала мені передати її тобі, коли ти знайдеш свою суджену.

Молодий Рокволл узяв обручку з благоговінням, і спробував надягти її на мізинець. Вона дійшла до другого суглоба й застрягла там. Річард зняв її й поклав до кишені жилета, як властиво всім чоловікам. А потім викликав по телефону кеб[24].

О восьмій тридцять дві він зустрів міс Лентрі в гамірному натовпі на вокзалі.

— Нам не можна затримувати маму та інших, — сказала вона.

— До театру Уоллока, якнайшвидше! — чесно передав кебменові Річард.

Із Сорок другої вулиці вони влетіли на Бродвей і понеслися зоряним шляхом, що веде від м'яких лук Заходу до скелястих схилів Сходу.

Не доїжджаючи до Тридцять четвертої вулиці, Річард швидко підняв віконце й наказав кебменові зупинитися.

— Я впустив каблучку, — вибачився він. — Вона належала моїй матері, і мені було б жаль її втратити. Я не затримаю вас: — я бачив, де вона впала.

Не минуло й хвилини, як він повернувся з каблучкою.

І саме цієї миті перед самісіньким кебом упоперек дороги зупинився вагон трамвая. Кебмен хотів було об'їхати його зліва, але важкий поштовий фургон перепинив йому шлях. Він спробував повернути ліворуч, але змушений був податися назад від підводи з меблями, якій тут аж зовсім було не місце. Він хотів повернути назад — та тільки вилаявся, випустивши віжки з рук. З усіх боків його оточила неймовірна плутанина екіпажів і коней.

Утворився один із тих вуличних заторів, які інколи зовсім несподівано зупиняють увесь рух у цьому великому місті.

— Чому ви не рухаєтеся з місця? — сердито запитала міс Лентрі. — Ми спізнимося.

Річард підвівся в кебі й поглянув навкруги. Застиглий потік фургонів, підвід, кебів, автобусів і трамваїв заполонив широкий простір у тому місці, де Бродвей перехрещується з Шостою авеню і Тридцять четвертою вулицею, заполонив так тісно, як дівчина з талією двадцять шість дюймів заповнює двадцятидвохдюймовий пояс. І всіма цими вулицями до місця їх перехрещення з гуркотом прямували ще екіпажі, на всій швидкості врізаючись у цю плутанину, чіпляючись колесами й посилюючи загальний шум голосними лайками кучерів. Увесь рух Манхеттену[25] ніби завмер навколо їхнього екіпажа. Жоден із нью-йоркських старожилів, які стояли в тисячному натовпі на узбіччях, не міг пригадати вуличного затору таких розмірів.

— Вибачте, але ми, здається, засіли, — сказав Річард, умостившись на місце. — Така плутанина й за годину не розплететься. І винен я. Якби лиш я не впустив каблучку…

— Покажіть мені вашу каблучку, — попросила міс Лентрі. — Тепер уже нічого не вдієш, тож мені байдуже. Та й узагалі театр — це, по-моєму, така нудьга.

Об одинадцятій вечора хтось легенько постукав у двері Ентоні Рокволла.

— Заходьте! — гукнув Ентоні; він читав книгу про пригоди піратів, потонувши в складках червоного оксамитового халата.

Це була тітка Еллен, схожа на сивого ангела, помилково полишеного на землі.

— Вони заручилися, Ентоні, — кротко сказала тітка. — Вона дала обіцянку нашому Річардові. Дорогою до театру вони потрапили у вуличний затор і цілих дві години не могли зрушити з місця.

І знаєш що, братику Ентоні, ніколи більше не вихваляйся силою твоїх грошей. Малесенька емблема справжнього кохання, каблучка, що знаменує собою безмежну і безкорисливу відданість, допомогла нашому Річардові завоювати своє щастя. Він упустив каблучку на вулиці й вийшов із кеба, щоб знайти її. Але не встигли вони рушити далі, як утворився затор. І ось, поки кеб стояв, Річард освідчився в коханні й одержав її згоду. Гроші — просто сміття порівняно з істинним коханням, Ентоні.

— То й добре, — відповів старий. — Я дуже радий, що нашому хлопчикові вдалося домогтися свого. Говорив же я йому, що ніяких грошей не пошкодую на цю справу…

— Але як тут могли зарадити твої гроші, брате Ентоні?

— Сестро, — сказав Ентоні Рокволл. — У мене пірат потрапив у бісову халепу. Корабель у нього тільки-но дістав пробоїну, а сам він занадто добре знає ціну грошам, щоб дозволити йому затонути. Дай ти мені, заради Бога, дочитати розділ.

На цьому історія мала б закінчитися. Автор прагне цього, як того хоче всім серцем і читач. Проте нам потрібно ще спуститися на дно колодязя за істиною..

Наступного дня суб'єкт із червоними руками і в синій у горошок краватці, який назвався Келлі, з'явився у будинку Ентоні Рокволла і був відразу ж допущений до бібліотеки.

— Ну що ж, — сказав Ентоні, дістаючи чекову книжку, — непогано зварили мило. Подивимося: — Вам було видано п'ять тисяч?

— Я приплатив триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Довелося трішки перевищити кошторис. Фургони і кеби я наймав за п'ять доларів; підводи й двокінні упряжки погоджувалися за десять. Шофери вимагали не менше десяти доларів, а фургони з вантажем і всі двадцять. Найдорожче обійшлися поліцейські — двом я заплатив по півсотні, а іншим по двадцять і по двадцять п'ять. А таки непогано вийшло, містере Рокволле? Я дуже радий, що Вільям А. Бреді, відомий постановник, не бачив цієї невеличкої масової сцени на колесах; я йому не бажаю зла, але в бідолахи, гадаю, стався б серцевий напад від заздрощів. І без жодної репетиції! Хлопці були на місці секунда в секунду. І цілісіньких дві години південніше від пам'ятника Грилі навіть пальця ніде було поткнути.

— Ось вам тисяча триста, Келлі, — сказав Ентоні, відриваючи чека. — Ваша тисяча та ті триста, що ви їх витратили зі своїх. Ви ж не зневажаєте грошей, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Я б убив того, хто вигадав бідність.

Келлі був уже в