Дарина Гнатко - Проклята краса

— Щось набачила цікаве, доню?

Тихий та спокійний голос мами, що пролунав майже над головою, примусив Ганнусю здригнутися і ледь не підскочити на місці. Вона рвучко відхилилася від вікна, підняла на Ярославу блакитні прозорі очі.

— Ні, мамо, просто замислилась.

Ярослава недовірливо поглянула на неї, потім важко зітхнула й примостилась поряд на лаву. Узявши в свої теплі, шерехуваті від мозолів долоні прохолодні руки Ганнусі, вона деякий час посиділа мовчки, немов не наважуючись сказати щось головне, те що полишало її спокою, гнітило.

Ганнуся ж сиділа, немов на мішку з гострими голками. Побачена у вікно ставна постать Гребенка, що зникала в темряві в білій своїй сорочці, вабила її, позбавляючи спокою, і серце стискало передчуття чогось невідомого та хвилюючого, того, що чекало на неї за порогом хати, там, у туманній темряві біля сірої стрічки ріки.

Нарешті Ярослава заговорила.

— Тебе щось непокоїть, люба? — тихо і якось несміливо запитала вона, погладжуючи руку доньки.

Ганнуся знизала плечима.

— Та ні.

— Доню, невже ти гадаєш, що я геть на старість осліпла й не бачу, що ти з недавніх пір сама не своя зробилася. Я ж добре тебе знаю.

Ганнуся скоса глянула на маму.

— То вам здалося, мамо.

Ярослава зітхнула.

— Та ні, доню, нічого мені, на жаль, не здалося. Скажи мені чесно, донечко, хіба ж міг привидітися мені твій потяг до агронома Гребенка, ваші обійми біля річки? Ні, — вона захитала головою, помітивши, що Ганнуся намагається заперечити, — ні, люба, не кажи нічого. Не думай, що я тебе не розумію, це не так. Усе я добре розумію, я ж не каменюка, а жива людина. І я не засуджую тебе, доню, ані на хвилинку не засуджую. Павло Микитович надто гарний із себе, аби могло встояти перед ним слабке жіноче серце. Але ж… — Ярослава замовкла, пильно та сумно вдивляючись у замислене, напружене лице Ганнусі, яка намагалася сидіти спокійно, щосили гамуючи бажання негайно ж підхопитися й побігти туди, де в темряві ховаються сірі води річки. — Але ж, Ганнусю, він не для тебе, у нього вже є жінка, дитина, й Галина кохає його, ти ж бачиш, як вона його кохає, він же для неї є всім у цьому світі.

Ганнуся вихопила в руку й рвучко скочила зі стільчика.

— А чи він кохає її, мамо, ти про це подумала? — дзвінким голосом запитала вона, забігавши по залі та скошуючи око на двері.

Ярослава теж підвелася.

— Певно, що кохає, бо інакше б не одружився.

Ганнуся блимнула на неї роздратованим поглядом.

— Певно? Ой, мамочко, як же мало ви знаєте, хоч і живете через тин. Та невже ти не бачиш, мамо, що він страждає поряд із тією сварливою вороною, задихається від кохання її того божевільного, яке душить його, не дає вільно дихати. Вона не закохана в нього, мамо, вона ним просто хвора, і те кохання її сліпе, бо не помічає вона його страждання…

Ярослава кинула на неї гострий погляд.

— А ти, Ганнусю, ти не хвора ним?

Ганнуся застигла біля тієї самої намальованої квітки, що зайняла місце в куточку, де колись висіли старі ікони, й прошепотіла щиро:

— Не знаю, мамо, не знаю. — Їй раптом закортіло відкинути свою впертість, непокірність і кинутись до маминих грудей, як робила вона це ще в дитинстві, припасти до неї, такої лагідної, мудрої, що пахне м’ятою та теплим молоком, розповісти те, що зібралося в неї на серці, краяло його та забирало спокій. Вона закліпала очима, намагаючись відігнати непрохані сльози, і не помітила, як опинилась у материнських обіймах.

— Скажи мені, доню, скажи, люба, що в тебе на серці, що непокоїть? Невже закохалася?

Ганнуся тяжко зітхнула.

— Не знаю, мамо, але вабить мене до нього, тягне Гребенко до себе, немов ярмо на шию одягнув. А я ж не хотіла всього цього, мамо, для мене все це грою було, та, напевно, я загралась. Тягне мене до нього, спокою нема… — Ганнуся дивилась жалібно і розгублено. — Що ж мені робити, мамо? Я казала тобі вдень, що не боюся гріха, я й зараз його не боюся, але ти знаєш, мені сьогодні Надька Карпенкова зі сміхом розповіла, що агроном мене уві сні гукав… а Галина почула… І хоч Ганн у селі не бракує, але вона знає, що то я, мамо, по очах її бачила.

Ярослава нахмурилась.

— Ганнусю! Господи, цього тільки не вистачало!

Ганнуся похитала головою.

— Мені й самій якось ніяково зробилось, як очі її страшні побачила, та все одно Гребенко з голови не йде…

— Жени його, жени, донечко, нічого доброго тебе від стосунків із ним не чекає. На чужому нещасті власного щастя не побудуєш, так казали ще наші пращури, так воно і є. Згадай тільки тітку Марину Вушквариху, забрала вона чужого чоловіка та що отримала? Прокляла її Золотенчиха, зоставшись із трьома дітками, і що?

Ганнуся здригнулась, згадавши брудну, божевільну тітку Марину, що жила в холодній повітці біля згорілої своєї хати й блукала по селу наче примара, кутаючись у брудне лахміття, з повислими довгими пацьорками ніколи не митого волосся та божевільним, страшним блиском в очах. Вона все шукала, все кликала своїх діток, зачіпала сільську дітвору… А якою ж красунею була колись ця удова, коли граючись зманила з родини гарного дядька Золотенка, а потім ще й насміхалась з його покинутої дружини. Два роки прожили вони душа в душу, вона й сина народила, а як поїхала одного разу літом до райцентру, дядько Золотенко хильнув лишку та й заснув, зачинившись у хаті, і, що там трапилось, невідомо, але згорів він заживо разом із трьома дітьми.

— Ти ще така дитина, Ганнусю, — прошепотіла Ярослава, приголублюючи доньку, — й не розумієш, де воно, справжнє кохання. Можливо, агроном тобі тільки подобається, вабить тебе його краса. Але, доню… Ти ж у мене сильна дівчинка, обіцяй, що не будеш шукати зустрічі з Гребенком, що покинеш думки про нього. Ти така красуня, тобі ще трапиться гарна людина, вільна.

Ганнуся з жалем поглянула на двері, котрі так і вабили її в густу темну ніч за порогом, туди, де чекає Павло, й зітхнула важко. Мама має рацію, не варто, не варто йти їй туди, не варто занапащувати собі життя, якою б сильною не була спокуса. Вона промовчала і на річку не пішла.

2

Штовхнувши скрипучі сінешні двері, Павло увійшов до хати, кинувши похмурий погляд на сусідню хату, у вікнах якої було темно та