Джеремі Стронг - Вікінг у моєму ліжку

class="p1">Сіґурд вирячився на чистесенькі білі скатертини й серветки, на посуд, ножі й виделки. Якась чудасія, подумав він. Узяв столового ножа, провів пальцем по лезу й пожбурив його на підлогу. Кому такий ніж потрібен! Та ж отаким нещастям навіть коника не вбити.

Зоя принесла смажене курчатко й поставила його на стіл. Не встигла вона відвернутися, щоб піти по овочі й підливку, як Сіґурд миттєво схопив курячу ніжку і зжер її рівно за три секунди. Відгриз зубами м’ясо, а кістку пожбурив через плече. Та полетіла аж на сходи, відбилася від поручнів і лупнула Роджера ззаду по потилиці.

— Ой! Та я ж нічого не робив! — зойкнув Роджер, думаючи, що то його ляснув у вухо батько.

Коли Зоя принесла підливку, Сіґі схопив миску й почав з неї пожадливо сьорбати, гадаючи, що це якесь пиво.

Зробив два потужних ковтки. Його очі мало не луснули, щоки розбухли, й він виплюнув усе випите прямо на скатертину.

— Сіґі! — крикнула Зоя. — Навіщо ти це зробив?

— Бе-е-е, — відповів Сіґурд, витираючи рота рукавом.

Решта гостей нажахано на це дивилися. Пані Амброзія нахилилася над сином і зашепотіла йому на вухо:

— Навіть не подумай отак себе колись поводити, Роджере. Цей чоловік — потвора.

Зоя спробувала була покласти на Сіґурдову тарілку трохи брюссельської капусти й моркви, але він це все змів на підлогу. Хотів їсти м’ясо… багато м’яса. Він відштовхнув убік стільця і рушив до інших столів, хапаючи рештки курчат і запихаючи їх собі до рота.

— Стривайте, — запротестував пан Амброзій. — Це моя курка!

Він спробував схопити Сіґурда за руку, але вікінг загарчав і зміряв його таким лютим поглядом, що той одразу сховав свої долоні поміж ногами.

— Ти боягуз, Герберте Амброзій, — засичала його дружина. — Ану покажи, на що ти здатний. Скажи, щоб він віддав твою курку!

— Але ж він її з’їв!

— Не виправдовуйся! Ти просто тюхтій. Я завжди знала, що ти тюхтій. Був тюхтієм, коли ми одружилися, і так тюхтієм і залишився.

Лице бідолашного пана Амброзія почервоніло, а тоді побагровіло.

— Якщо я тюхтій, то ти… то ти каракатиця! — бовкнув він, а коли побачив ошелешений вираз її обличчя, додав: — Була каракатицею, коли ми одружилися, і так і залишилася каракатицею.

Він залився істеричним реготом.

Дружина схопила виделку і штрикнула його.

Зоя кинулася на кухню по допомогу, й невдовзі її батьки прибігли в їдальню рятувати ситуацію.

Сіґі щойно проковтнув останнє конфісковане в гостей курча. Підлога була всіяна кістками. Пан Амброзій стояв верхи на кріслі й щосили верещав: «Каракатиця!» Його дружина жбурляла в нього брюссельську капусту й моркву. Роджер ховався під столом, набирав повен рот підливки й намагався якомога далі її виплюнути.

Як це не дивно, на поміч Елісам прийшла пані Тиблетовата. Досі вона сиділа в кутку кімнати й похмуро за всім цим спостерігала. А от тепер вона звелась на ноги й відсунула вбік стільця.

— Та скільки ж можна, — вигукнула вона. — Як вам не соромно.

Пані Тиблетовата підійшла до Сіґурда, схопила його за бороду й потягла до стільця. Тоді рушила до пана Амброзія, стягла його з крісла і двічі ляснула по щоках, щоб угамувати. Пані Амброзії вона також дала добрячого ляпаса. Тоді запхала руку під стіл, схопила Роджера за вухо, щосили смикнула й також посадила хлопця на місце.

Після цього запала приголомшлива тиша, у якій четверо осіб тримали себе за щоки й боязко поглядали на пані Тиблетовату. Вона обвела їх грізним поглядом, важко дихаючи й підперши руками боки.

— Я ще в житті не бачила, щоб так поводилися за обіднім столом! Можна подумати, що ми в зоопарку. Гляньте, що ви зробили з кімнатою. Її треба негайно прибрати, і це ви… ви всі… наведете тут лад!

Пані Амброзія хлипнула.

— Це він розпочав, — буркнула вона, показуючи на Сіґурда.

— Цей чоловік — бойовий вікінг, — урвала її пані Тиблетовата. — Як він ще мав поводитися? Його не вчили манер… на відміну від вас. А тепер — за роботу. Тіме, принеси мені Сіґурдового меча!

Тім вибіг з кімнати й невдовзі повернувся з важкою зброєю.

Пані Тиблетовата взяла в руки меча й стала наглядати за Амброзіями, котрі отримали для роботи відерце і швабру.

— Оце закінчимо з цим і негайно їдемо звідси геть! — просичав пан Амброзій. — Це найгірший готель, у якому ми зупинялися. Суцільний хаос, і ставлення до нас — як до рабів.

— Працюй і не патякай, — застерегла його пані Тиблетовата, штурхаючи Носодлубом.

Пан і пані Еліс попадали у крісла на кухні.

— Що нам тепер робити? Троє наших клієнтів покидають готель, а залишається непроханий гість, який шпурляється підливкою. Ой, Кіфе, таж ми збанкрутуємо. У нас ніколи не буде грошей, щоб навести тут лад!

Обличчя її чоловіка закам’яніло. Це все була сувора правда. Тут одчинилися двері до кухні й увійшла пані Тиблетовата.

— Чого це ви тут розсілися? Це що, не ваш готель? Ану до роботи. Люди й досі чекають там обіду, та й Сіґурд, мені здається, ще не наївся досхочу. Зваріть-но якісь сосиски, а я приготую овочі. Швидше, рухайтеся!

5. Великі переміни

Протягом наступних днів усе було як у тумані. Стільки всього діялося, що Еліси просто не встигали дати собі раду. Насамперед, вони мали справу з пані Тиблетоватою і Сіґурдом. Невідомо, що було гірше. Пані Тиблетовата почала, по суті, керувати готелем. Вона була скрізь — давала розпорядження, прибирала, чистила, готувала їжу. І хоч усім вона добряче грала на нервах, доводилося визнати, що поміч од неї була величезна. Якби не вона, пан і пані Еліси давно б уже махнули на все рукою.

Сіґі нагадував якусь велетенську й волохату дитину. Мабуть, усім мешканцям Флотбі запам’яталася його перша поїздка автомобілем. Він так розхвилювався, що виліз із вікна й видряпався на дах авта, де стояв, розмахуючи Носодлубом і вітаючи перехожих: «Доброго ранку, як ся маєте?» (Зоя лише напередодні навчила його цих слів, і він безперестанно їх повторював).

Тоді прийшла пора вперше його скупати. Зоя дуже довго намагалася пояснити, що він мав би робити. Вона наповнила ванну гарячою водою. Показала йому мило й шампунь. Продемонструвала, як треба купатися. Тоді заштовхала Сіґі у ванну кімнату й зачинила за ним двері.

Через кілька хвилин вона почула хлюпання і спів, тож радісно побігла сходами вниз повідомити, що з вікінгом усе гаразд.

Минуло ще п’ять хвилин, і у вітальні з’явився Сіґі. Був мокрий як хлющ, але й далі мав на