Олександр Леонідович Ушкалов - БЖД

диск сонця. Він, зрештою, нага­дує мені забухане й заспане примружене червоне око, що спостерігає за мною. Потому я повертаюсь на наш знімальний майданчик. Бачу, як оператори й Сєва намагаються евакуювати з окопу гопника, бачу Христофоровича, який досі самотньо валяє­ться на землі, обнявши своє коліно, але до нього нікому немає діла, навіть батьківщині... Ясна річ, для агентства куди важливіший кур'єр, який най­краще знає це місто.

– Це все ваші довбані слобожанські паль­ці, – раптом стогне галицький режисер і зати­хає. Але на нього все одно ніхто не зверта уваги.

Я плентаюсь до мікроавтобуса, залажу в бо­кові дверцята й починаю роздягатися. Стара швабра весь час якось недобре пасе мене по­глядом. «Наче хоче вкусити за сідницю», – ду­маю я й починаю знімати штани. Але ні з того ні з сього вона питає:

– Маладой чєлавєк, вот скажитє, а ВИ в бога вєрітє?..

Це її «ВИ» звучить настільки виразно, аж мені починає здаватися, що в мікроавтобусі є ще хтось. І можливо, цей «хтось» зараз в одній із тих карта­тих торб... Адже де Сєва міг взяти тельбухи? Тель­бухи просто так на дорозі не валяються. Від цих думок я випадаю в осад, хочу звестись на повен зріст, раптом б'юся башкою об дах мікроавтобуса й падаю кудись між крісел... А вже лежачи там, продовжую стягувати із себе штани.

– Ну почєму же ви малчітє?.. – з докором питає швабра.

У цю мить я починаю шкодувати, що в мене не лишилося ще однієї гранати.

— Ібо бог єсть, і в нєво нада вєровать, і нє бояцца гаваріть аб етом... І тому єсть прямиє доказа-тєльства... Как-то раз настоятіль нашево пріхода Біл Даун попал в автокатастрофу. Он пєрєзжал на мапєдє жилєзнодорожний путь, і в нєво врєзался поєзд... Но Біл вижил...

— Я не можу говорити про бога, коли без штанів, це неетично... – уриваю я швабру, до­ки та не почала розповідати історію створення своєї церкви й те, як ублюдок Біл навернувся до бога.

— Ах, да-да... – чую я звідкись із-за крісел, і швабра кидає мені мої шмотки.

Лежачи між кріслами, я вдягаюся, а стара тим часом підносить мені пачку агітаційних брошур і кладе поряд зі мною, точніше на крісло, під яким я лежу. Так покладають квіти на могилу не­відомого солдата.

– Возьмітє, почітайтє, – додає вона.

Продовжуючи лежати на спині, я розгортаю одну з брошур і на першій сторінці читаю: «Путь к Богу єсть долгій і тєрністий, каждий пріходіт к Всєвишнєму по-разному, я же, Біл Даун, прієхал к нєму на мапєдє ямаха...»

Додому довелось повертатися майже через усе місто. У себе на районі я вирішив поміняти свої сто баксів на нормальні гроші. «Дзєвачка» з обмінки підозріло глянула на мою зачіску й, певно, не вірячи, що в такого лузера, як я, можуть бу­ти справжні сто баксів, заходилася перевіряти їх усіма можливими способами... Вона то тицяла їх в апарат з фіолетовою лампочкою, то дивилася на денне світло, то шкрябала нігтиком, аж раптом я помітив, що позаду неї стоїть мікрохвильовка...

—Тільки не в мікрохвильовку, – попросив я.

—Єслі оні фальшивиє, – сказав раптом ве­личезний перекачаний мудак, якого я спочатку сприйняв за сейф... Схоже було на те, що в житті він був неговіркий, бо ледь-ледь добирав слова, плутався й вимовляв їх якось знехотя... – єслі оні фальшивиє, – повторив він, – я засуну іх в жо-пу... – потому він замислився, певно, над тим, чи все правильно він сформулював і чи нічого бува не забув.

—Але ж це мої сто баксів, ви не маєте права засовувати їх у жопу! – обурився я.

Качок потягнувся за дубцем, але «дзєвачка», на щастя, сказала: «Вася, всьо в нормє, бакси настоящіє...». Вася підвис і почав обдумувати свою відповідь... Так і не дочекавшись, що ж він скаже, я забрав бабло й пішов до найближчого маркету.

Там було прохолодно й порожньо. Порожньо, бо тиждень тому хтось залишив у камері схову ви­бухівку, що винесла вітрину й покалічила кіль­кадесят відвідувачів. Але я продовжував сюди хо­дити, свято переконаний, що в один і той самий маркет вибухівку двічі не підкладають... Хоч я кеп­сько розуміюся на маркетинг-технологіях... Може, в якомусь із їхніх підручників так і написано: як­що твій конкурент знижує ціни, проводить акції й переманює до себе твоїх покупців, заклади йому,

сука, вибухівку. Якщо не допоможе – за тиждень повторити процедуру.

Думаючи про це, я наштовхуюся на дівчину в червоно-зеленій уніформі, що немов набої пе­ребирала у своїй прозорій торбинці тюбики зуб­ної пасти.

—Привіт, – несподівано кажу я їй, – можеш мене нічого не питати, я чищу зуби.

—Справді? – злякано кліпає вона на мою го­лову, а потім на пачку агітаційних брошур, в яких ідеться про те, як Біл Даун їхав до бога на мопеді ямаха, а його збило поїздом.

—Так, – запевняю я, – двічі на день, уранці й перед сном.

—Я рада, – серйозно й досі злякано каже дів­чина. – А з головою твоєю що?

Я почуваюсь якось незручно – зі мною так завжди, коли я перший починаю розмову, а вона потім не клеїться. До того ж, мене бісить, ко­ли мене сприймають як якусь одну частину тіла, а не цілісно. Я кидаю брошури в морозильник із рибою й розводжу руками:

– Літо скоро, час міняти імідж...

По цих словах до дівчини підходить якесь чмо з бейджиком і починає щось роздратовано шепотіти їй на вухо. Сто чортів, ненавиджу ме­неджмент, маркетинг і весь цей, сука, сучас­ний бізнес, докупи взятий... Усіх цих ублюдків з бейджиками... У мене виникає бажання пере­кинути це чмо в морозильник із рибою, аби він почитав там трохи про Біла Дауна та його мо­пед. Але чмо швидко зникає, лишаючи дівчину з очима, повними сліз...

—Якою пастою ти користуєшся? – вичавлює вона із себе.

—Що? – не розумію я.

—Кажи, якою пастою ти користуєшся... У ме­не випробувальний, розумієш? Якщо ти зараз щось не скажеш, мене звільнять. Бачиш, за мною спостерігає оте чмо з-за холодильника з кокою?..

Я гарячково намагаюсь пригадати назву бо­дай однієї зубної пасти, але мені немовби відшибло, тому я засовую руки в кишені, ніяково посміхаюсь і голосно, так, щоб навіть чмо за хо­лодильником із кокою почуло, зізнаюся:

—Галімою, дуже-дуже галімою пастою... Від її смаку в мене завжди псується настрій... А ця пас­та, – показую я на її сумку, – вона нормальна?

—Не знаю, – шепоче