Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

життя дуже сподобалося Лісу, і він більше не повернеться. Але він помилився — Ліс повернувся, був він чимось наляканий і пригнічений, але жах у Алька викликав не душевний стан брата, а те, що брат був острижений, повністю і по-варварському, хоча, очевидно, достатньо давно. Ліс кілька днів прожив на сіновалі, де Альк ховав його від сторонніх очей, а потім пропав… і з’явився набагато пізніше вже трупом з великим стажем, тим самим трупом, якого виловили з річки підлеглі Сота-Озерного… Нікого з тих молодих людей, які у свій час спокусили Ліса новим життям, Альк більше ніколи не бачив і нікому нічого не сказав, зі зрозумілих побоювань засудження і вигнання…

Дим перевів подих. Подивився на мідний дзвіночок; перевів погляд на старого, що сидів навпроти.

Під вікном підняли ґвалт перехожі. Хтось уголос ридав; останніми днями місто переповнили біженці, й страх перед вовками додався до страху перед голодом, що очікував попереду. Зелені дахи за кілька годин почорніли — все, що росло, зібрали до травинки і хазяї, і непрошені гості.

— Усе правильно, — сказав старий задумливо. — У всі часи знаходилися бажаючі перейти межу… Заради ситого спокійного життя. Через дурість. З цікавості, — і він якось дивно, притишено хіхікнув.

— Ти теж переходив, — сказав Дим.

Старий мовчав. Дим і не чекав від нього відповіді.

Нарешті, старий торкнув пальцем дзвіночок:

— Димку… Якщо ти думаєш, що Хазяї… що з тобою розмовлятимуть як з рівним… чи хоча б як із молодшим… Ти помиляєшся. Такими, як ми є, ми не потрібні їм. Вони їдять таких як ми. У цьому відношенні вони нічим не кращі за вовків…

«Дон», — глухо сказав дзвіночок. І знову: «дін-дон…»

Начебто в тон йому, нерозбірливо і різко вигукнула жінка під вікном. Чи то когось кликала, чи то проганяла, чи то проклинала.

— Тепер у мене залишилося до тебе тільки одне запитання, — сказав Дим.

— Яке ж? — старий підняв білі кошлаті брови.

— Правда, що вони нас створили?

* * *

«Лідер і його отара жили в Хазяїв, нічого не потребуючи, задовольняючи тягу до знань, розважаючись і плодячи потомство… Так і повинно було продовжуватися вічно — але Лідер вирішив інакше. Він сказав усім, хто його слухав — а слухало його більше половини отари — що розумній істоті не личить жити тільки для того, щоб тішити самолюбство своїх Творців. Що прийшов час самим будувати своє життя і самим вирішувати, для чого воно. І покликав усіх, хто вірив йому, бігти разом з ним… Вони знайшли літальні апарати, вони взяли із собою все необхідне, а найбільше — правди про природу речей, записаної в книгах… Але втеча їх розкрилася…»

(«Сказання про Лідера»)

* * *

Першу частину шляху він сплавлявся рікою — на вузькому човні з двома поплавцями по бортах. Це була найлегша і найстрашніша частина шляху, тому що обобіч простягалася вовча земля, нічия земля, що ще кілька днів тому була мирним процвітаючим краєм.

За три дні шляху Дим не чув нічого, крім плескоту води, шелесту гілок і власного подиху. Пахло травою — а з-під цього терпкого, дурманливого духу проступав солодкуватий запах мертвечини.

Він бачив — віддалік — кілька селищ, безлюдних, порожніх. Гойдалися на мотузках розвішені для просушування ганчірки. Дим сидів, скорчившись у своєму човні, і дивився на воду — гра сонячних відблисків на певний час витісняла з голови всі думки і всі несвоєчасні спогади. Наприклад, як вони із синами збирали на озері очерет для літньої хатини…

Першу ніч він спав неспокійно — і на світанку прокинувся від того, що його середній син, Мірі, торсав його за плече. Дим підхопився, простягнув руки, щоб схопити, обійняти і ніколи більше не випускати — але це просто дерево, що низько схилилося над водою, накрило віттям човен, який збився із бистрини.

Дим відіпхнувся веслом від берега і знову вигріб на середину ріки.

Мірі стояв перед очима. Чи це Рос? Адже вони близнюки…

Усі троє синів Дима були десь поряд; точно так само пахла ріка, коли вони з пацанами лежали на дощатому настилі човнової станції, Рос хвалився, що стрибне з кручі, а Мірі й Кит…

Дим узявся гребти. Толку від невмілих маніпуляцій з коротким веслом було небагато, зате руки незабаром втомилися до болю, до судорог, і цей біль, і розмірений рух допомагали не думати про хлопчиків.

На крутих берегах росли ромашки, точно такі, як та, що проглядала з-під побілки в будинку загиблого Лісу-Ланового. Ні, не такі… Та ромашка була живою. Ці існували самі по собі, на них нікому було дивитися і нікому радіти…

Вибившись із сил, Дим опустив весло.

Позбувшись його послуг, човен побіг, здається, навіть швидше.

* * *

Через три дні, на світанку, човен підібрався до закруту і не без допомоги Дима всівся на мілину; на карті, яку Дим розстелив на вологих дошках, у цьому місці червоне штрихування змінювалося на жовте. Тут рукою подати до колишнього кордону; тепер це були глибокі тили вовчої армії, і поява тут самотнього мандрівника була вчинком настільки зухвалим, що цілком могла закінчитися благополучно.

Дим йшов порожняком — він не взяв із собою самостріла, а їжа тут росла буквально під ногами. Найважчим предметом його спорядження були чоботи, просотані речовиною, що відбиває запах; утім, Дим не тішив себе надіями щодо їхньої ефективності.

На другий день пішої подорожі він вийшов до кордону; щогли стояли в ряд, одна за одною, та, цілі й неушкоджені, вертілися на їхніх вершечках горезвісні маячки.

Дим рушив уздовж кордону по ледь помітній, уже майже повністю зарослій стежинці — зовсім недавно тут ходили дозорці — і дуже швидко наткнувся на залишки вовчої трапези, тепер уже давньої. Можливо, тут лежали перші жертви навали, найперші, котрих нікому було поховати…

Дим затримався ненадовго, щоб проговорити слова Останньої Промови, яку заповів Лідер для поховання. За довгий день — а він йшов, не зупиняючись, до самого вечора — йому довелося проговорити цю Промову кілька десятків разів. Його губи потріскали, але він повторював ритуальні слова повністю, без недомовок, без скорочень.

Увечері він не зміг їсти. Напився з бочки дощової води, що більше нікому не знадобиться. І заснув у якомусь гаї, прийнявши справедливе рішення, що коли його вистежили вовки — користі від нічного пильнування все одно не буде…

Він прокинувся від того, що хтось дихав над його обличчям. І, розплющивши очі, майже не здивувався, коли побачив просто перед собою сіру морду.

Вовченя відступило