Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

їхніми цілями. Вони знають, що якщо політика ліберальної демократії та вільного ринку досягне успіху, їм не буде чого робити, тому й борються за своє виживання. І щоб зустріти ці атаки, ми повинні перетворити наші принципи на політику. Ми повинні визначити та зрозуміти, за що й проти чого ми боремося. Ми повинні бути готовими захищати наші цінності так, немов від них залежить наше життя, тому що так воно і є.

Ми повинні відкидати різні відмовки, удавання та логічні виверти диктаторів і узурпаторів з одного боку та миротворців і боягузів з другого. Вони постійно говорять про те, що може статися, якщо вільний світ повстане проти Путіна, або про наслідки прямих військових дій проти ІДІЛ. Але про що вони говорити не хочуть, так це про те, що може статися, якщо буде вжито недостатньо заходів, якщо дозволити й далі підтримувати статус-кво умиротворення та взаємодії. Запобігання новій Холодній війні здається чудовою метою, але що, якщо вона вже почалася? А як щодо справжньої війни, вторгнення та анексії європейських країн, як це вже сталося з Україною? Заперечення дійсності не є прийнятною політикою. Турбота про те, що може статися, коли поточна ситуація вже є катастрофічною, — це лише спроба відкласти складні рішення. Як би ви не боялися лікування, ігнорування вашого раку та суперечки з лікарями, які його діагностували, вас не врятують.

Неможливо точно сказати, що може статися, якщо держави вільного світу на чолі із США та НАТО повстануть проти Путіна в Україні (або так само вирішать зітерти ІДІЛ із лиця землі). Зате ми можемо бути певні, що рано чи пізно діяти стане необхідно й що годі це вимагатиме більших ресурсів, жертв та втрат людських життів із кожним днем. Як і всі диктатори, що були колись відомі до нього, не зустрічаючи опору, Путін набуває все більшої впевненості та підтримки своїх дій. Кожен крок, який він зможе подати народу Росії як успіх, ускладнює його зупинення й додає йому сміливості робити ще більш агресивні кроки.

Справді, якщо Америка, Європа та інші світові демократії нарешті усвідомлять, що ера взаємодії скінчилася, і вдарять по Путіну та іншим узурпаторам, ізолюючи їх та надаючи широкої підтримки їхнім жертвам, конфлікти можуть погіршитися, перш ніж загаснути. Такий підхід — готовність принести короткострокову жертву заради довготривалого добра — потребує певного виду лідерства, якого сьогодні вільному світу дуже бракує. Він потребує мислення за межами наступного рейтингу довіри, наступного квартального звіту та наступних виборів. Політика Холодної війни, якої напрочуд жорстко дотримувалися адміністрації впродовж десятиліть, у підсумку дала велику перемогу країнам, що були на боці свободи. На жаль, відтоді президент за президентом та прем’єр за прем’єром лише перекладали відповідальність за дотримання прав людини в Росії один на одного, аж поки Путін не набув достатньої впевненості, щоб розпочати справжню війну на теренах Європи.

Популярна філософська концепція «солом’яного опудала» полягає в нав’язуванні думки, що виступ проти агресії може призвести до Третьої світової війни чи навіть ядерного знищення. Утім, якщо не протидіяти Путіну шляхом серйозної загрози його перебуванню при владі, — єдиному, що його турбує, — нинішня криза лише поглиблюватиметься. Якщо дозволити Путіну йти від перемоги до перемоги, змітаючи будь-яку внутрішню опозицію, захоплюючи території та набуваючи впливу за кордоном, ризик тотальної війни різко зросте. Якби союзники вступилися за Чехословаччину, Адольф Гітлер не напав би на Польщу в 1939-му, але вони не вступилися. Якби світ активно протестував проти його австрійського аншлюсу, Гітлер не пішов би й на Судети, але реакція на ці події була надто нерішучою. Лише після всіх його перших тріумфів, які майже не потребували зусиль, за такої незначної протидії з боку західних демократій він набув упевненості, щоб зайти надто далеко.

Безумовно, Путін — не Гітлер. Цього жахливого злочинця ні з ким, мабуть, не порівняти, хоча ті, хто пережив жахіття Сталіна, Мао Цзедуна та Пол Пота, можуть не погодитися. Проте важливо пам’ятати, що в 1936-му (та навіть у 1937 та 1938 роках) Гітлер іще не був Гітлером! Дифірамби іноземних спортсменів та чиновників під час Олімпіади в Берліні, безперешкодна легкість перших кроків нацистської армії через повоєнні кордони Німеччини, радісна капітуляція Чемберлена — усе це якраз і дозволило Гітлерові стати монстром.

У термінах глобального впливу промислова та військова міць Росії сьогодні незрівняна з тією, яку мала нацистська Німеччина. Але в Путіна є одна річ, якої ніколи не мав Гітлер, — ядерна зброя. І він не соромиться нагадувати нам про цей факт. Я змусив себе двічі прослухати «пряму лінію» з Путіним у жовтні 2014 року в Сочі, адже не міг повірити, що він так ніби мимохідь вихваляє жахливі ядерні ігри радянського лідера Микити Хрущова. Але ми всі маємо уважно слухати, що каже Путін, бо інакше він матиме ще довший перелік успіхів, досягнутих завдяки погрозам.

Та якщо лідери вільного світу вчасно дослухаються до своїх відчуттів і протиставлять Путіну сильний об’єднаний фронт (з економічними санкціями, заміщенням російських енергоносіїв, дипломатичною ізоляцією, а також економічною та військовою підтримкою його жертв), це забезпечить створення нового альянсу світових демократій. Диктатурам буде запропоновано вибір: реформуватися та приєднатися до спільноти або поступово маргіналізуватися й опинитися за бортом. Європейський Союз впроваджує цю модель всередині себе, адже кожна потенційна держава-член має відповідати чітким стандартам економічного розвитку та дотримання прав людини. І хоч той самий ЄС із радістю має справу з жорстокими диктатурами на кшталт путінської Росії, але вона ніколи не стане його членом. Кінець путінських воєн і кінець цієї лицемірної політики взаємодії можуть настати одночасно.

Першочерговим завданням цієї книги буде встановити, чому ця неоголошена війна реальна й чому вона має важливе значення. За відсутності очевидних символів, на яких можна було б зосередитися, та без імперії зла перед ними демократичним державам світу важко об’єднатися заради спільних дій, але вони все одно повинні це зробити. Далі ми прослідкуємо, як два десятиліття перегрупувань і відступів Заходу дозволили розквітнути по всьому світі автократам на кшталт Путіна та терористичним угрупуванням на кшталт ІДІЛ.

Перефразовуючи відому приказку, демократичні країни отримують тих лідерів, на яких заслуговують. Тому ми повинні поглянути на зміну цінностей та пріоритетів, яка зробила основним вибором зовнішньої політики сьогодні умиротворення й пораженські настрої. Виключення із зовнішніх відносин морального компонента стало катастрофою, відновлюватися після якої доведеться ще довго. Останній же розділ книги присвячений детальному плану впровадження цього відновлення, починаючи з питань, на які має відповісти кожен кандидат на лідерство в демократичних