Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

У цій книжці я ділитимуся з вами власними спостереженнями та враженнями від діяльності як політичного активіста в Росії, а також від моєї нинішньої роботи як голови Фонду захисту прав людини зі штаб-квартирою в Нью-Йорку. Звісно, мої політичні баталії насправді почалися ще в 1980-х із виступу як чемпіона світу з шахів проти радянських спортивних чиновників та інтерв’ю західним ЗМІ про беззаконня комуністичної системи, які часто створювали мені проблеми. Але найважливіша історія в цій книзі не моя власна. Це історія того, як Володимир Путін за невтручання, а в деяких випадках й підтримки вільного світу, того самого, що зумів розвалити Радянський Союз, поклав кінець демократичному експерименту в Росії.

ПРОЛОГ

Про злет і падіння російської демократії можна було б написати до болю коротку книгу. Росії вистачило лише восьми років, аби забути радісний натовп, що святкував розпад Радянського Союзу в 1992-му, та обрати президентом колишнього співробітника КДБ Володимира Путіна. А потім Путіну вистачило ще восьми років, аби спотворити чи ліквідувати ледь не всі елементи демократії в країні — баланс між гілками влади, чесні вибори, незалежну судову систему, вільні ЗМІ та громадянське суспільство, здатне співпрацювати з урядом, а не жити в страху перед ним. Непокірні олігархи опинились у в’язниці або екзилі, а преса швидко засвоїла, що можна, а чого не можна казати. Путін також консолідував російську економіку, гальмуючи реформи вільного ринку та просуваючи ідею створення так званих «національних чемпіонів» в енергетичному й банківському секторах.

Переламним моментом міг стати 2008 рік, коли закінчувався дозволений Путіну Конституцією ліміт у два чотирирічні президентські терміни. Загалом мало хто очікував, що він із гідністю піде, але як саме він збереже владу так, щоб це виглядало пристойно, було гарячою темою дебатів. Річ у тім, що Путін зосередив владні повноваження не просто у своїй партії чи посаді, а в собі самому. Його відставка була б рівнозначна катастрофі, наче в кадебістсько-мафіозної держави, на побудову якої він зі своєю командою витратив вісім років, вирвали хребет. Він міг би відкоригувати російську Конституцію, щоби балотуватися знову, але тоді Путін іще турбувався про збереження демократичних формальностей. Адже було б дивним, якби колеги з Великої вісімки й далі вітали його після примітивної узурпації влади, а залишитися в добрих стосунках із лідерами Сполучених Штатів, Японії та Західної Європи було дуже корисно для внутрішнього іміджу Путіна. Як він міг допустити, щоб його назвали антидемократичним, не кажучи вже про деспота, якщо раніше його тепло приймали такі люди, як Джордж Буш-молодший, Сільвіо Берлусконі та Ніколя Саркозі?

Дилема, яка постала перед Путіним, дала нам, членам російського опозиційного руху, короткий проблиск надії, що вибори 2008 року здатні змінити курс країни. Ми знали, що самі по собі ці вибори будуть сфальсифіковані від початку й до кінця, але сподівалися, що такий очевидний прояв корупції зможе привести більше людей під наші знамена. Росіяни розуміли, що під владою Путіна вони втрачають свої свободи, а крім того, їх могло зачепити, що їхня думка нікого не цікавить, як пізніше й показали масові протести 2011-го.

Путін обрав тактично дуже вдалий маневр. Замість триматися за президентство самому, він підтримав кандидатуру свого першого віце-премєра, молодого Дмитра Медведєва, якого всі вважали значно більш ліберальним та прозахідним, аніж його бос. Вибори виявилися такими ж прогнозованими та сфальсифікованими, як цього можна було очікувати, і Медведєв отримав лише трохи менший відсоток, ніж сам Путін у 2004-му. (Тоді побутував жарт, що для Медведєва було б неприпустимим набрати більше голосів або бути вищим на зріст, ніж Путін.) Медведєв негайно призначив Путіна своїм прем’єр-міністром, і ці двоє просто помінялися кабінетами, виконавши граціозне па-де-де на могилі російської демократії. Через чотири роки Медведєв, як і було задумано, поступився президентською посадою своєму господареві, змінивши заразом і Конституцію, аби тепер Путін міг отримати найвищу владу вже на два шестирічні терміни. Під час виборів 2012 року факт, що Росія по суті знову стала диктатурою, уже майже не приховувався.

Щоправда, не все було вже так просто на цьому шляху. Лише за три місяці до президентських виборів 4 березня спонтанно спалахнули найбільші політичні протести пострадянської доби. Це сталося після настільки кричущої фальсифікації парламентських виборів, що багато хто вже просто не міг лишатися осторонь. Упродовж наступних місяців сотні тисяч росіян виходили на вулиці, причому багато хто з них скандував «Путін має піти!» та «Росія без Путіна!».

Разом з іншими опозиційними лідерами, такими як Олексій Навальний та Борис Нємцов, я також часто брав участь у тих протестах, але й мене здивувала поява 10 грудня на Болотній площі десятків тисяч зазвичай аполітичних та байдужих москвичів, яка дала нам надію на можливість змін. З 2005 року мені доводилося йти на чолі багатьох маршів, коли поліція переважала нас чисельно в розрахунку принаймні десять до одного. І от 24 грудня на проспекті Сахарова цифри нарешті помінялися. Стоячи перед морем прапорів опозиції, що об’єдналася проти корупції та Путіна, хто б не мріяв про нове майбутнє?

Але інерцію зберегти не вдалося. Швиденько були ухвалені нові драконівські закони проти свободи зібрань, які дозволили накладати на мирних протестувальників величезні штрафи та судити їх як кримінальних злочинців. Почалися переслідування, арешти та допити багатьох лідерів і членів опозиції щодо їхньої ролі в організації протестів. Кремль кинув проти протестувальників величезні ресурси. Остання масова демонстрація 6 травня 2013 року була жорстоко розігнана й призвела до так званої «справи Болотної площі», матеріали якої містили понад тринадцять тисяч свідчень і в результаті якої десятки протестувальників були засуджені до багаторічного ув’язнення.

Водночас підконтрольні Кремлю медіа ще з більшим завзяттям почали змальовувати протестувальників та лідерів опозиції, як небезпечних екстремістів та цілком імовірних зрадників Батьківщини. З телеекранів не лише не говорилося про революцію, доступ на них узагалі був закритий для всіх, хто міг хоча б теоретично стати революціонером. Після проголошення так званих «виборів Путіна» було ще кілька значних протестів, але у 2012-му мені стало зрозуміло, що насправді демократія в Росії померла. Я більше не бачив можливостей мирного виходу з-під влади Путіна. Здавалося, що у випадку падіння його режиму почнуться безлад та насильство. 2013 року, після того, як мене кілька разів викликали на цікаву таку бесіду до прокурора, — ви заходите як свідок, а виходите як підозрюваний, якщо взагалі виходите, — я вирішив не повертатися в Росію.

Тут я хочу зробити невеличкий відступ і знову поглянути на ситуацію за межами Росії.