Олдос Хакслі - Який чудесний світ новий!

впродовж останніх двох метрів з кожних восьми всі ембріони піддавалися одночасному струшуванню для імітації руху. Натякнув на небезпеку так званої «родової травми» і перелічив запобіжні заходи, щоб мінімізувати наслідки цього загрозливого потрясіння відповідною підготовкою ембріона у пляшці. Розказав, завдяки якому тестові визначають стать десь на ділянці двохсотого метра. З’ясував систему позначення: літера «Т» для чоловічої статі, коло для жіночої і знак запитання, чорний на білому тлі, для тих жінок, яким судилося стати безплідними, або яловицями.

— Адже в більшості випадків, – пояснив містер Фостер, – родючість, звісно, тільки створює незручності. Один плодовитий яєчник з тисячі двохсот – цього для наших потреб цілком достатньо. Але ми хочемо мати можливість доброго вибору. Ну, і, звичайно, завжди треба мати величезний запас міцності. Тому ми даємо змогу нормально розвиватися щонайменше тридцяти відсоткам жіночих ембріонів. Інші ж отримують дозу чоловічих статевих гормонів на кожному двадцять четвертому метрі дистанції. Внаслідок цього вони декантуються яловими: структурно цілком нормальними (хіба що, – мусив він визнати, – з незначними тенденціями до росту бороди), але безплідними. Ґарантовано безплідними. Що зрештою переносить нас, – вів далі він, – зі сфери простого раболіпного наслідування природи в значно цікавіший світ людської винахідливості.

Він потер руки. Адже вони, звичайно, не вдовольнилися простим вирощуванням ембріонів: на це будь-яка корова здатна.

— Ми також визначаємо долю і програмуємо її. Ми декантуємо наших немовлят соціально підготовленими людськими істотами, альфами або епсилонами, майбутніми асенізаторами або майбутніми... – Він хотів було сказати «майбутніми правителями світу», але вчасно себе виправив, сказавши натомість: – ...майбутніми директорами інкубаторів.

Директор ІЗЦ лише вдячно всміхнувся у відповідь на цей комплімент.

Вони минали 320-й метр 11-го стелажа. Молодий бета-мінусовий механік діловито чаклував за допомогою викрутки й гайкового ключа над насосом замінника крові найближчої до нього пляшки. Гудіння електромоторчика ставало дедалі нижчим із кожним поворотом гайки. Ще нижче, ще... Останній поворот, погляд на лічильник обертів – і все, справу зроблено. Він ступив два кроки вздовж стрічки і почав те саме робити з іншим насосом.

— Зменшення кількості обертів на хвилину, – пояснив містер Фостер. – Замінник обертається поволіше; а отже, він проходить крізь легені з довшими інтервалами; відповідно ембріон отримує менше кисню. Ніщо так не допомагає втримувати ембріон нижче нормального рівня, ніж брак кисню. – І знову він потер руки.

— А навіщо втримувати ембріон нижче нормального рівня? – здивувався якийсь простодушний студентик.

— Дурню! – перервав свою довгу мовчанку Директор. – Невже ти не второпав, що ембріон епсилона мусить не тільки мати епсилонову спадковість, але й розвиватися в епсилоновому середовищі?

Студентик цього явно не второпав. Він був цілком збенте_ жений.

— Що нижча каста, – сказав містер Фостер, – то менший рівень кисню. – Насамперед це впливає на мозок. Тоді на кістяк. Якщо давати сімдесят відсотків кисню, отримаєте карликів. Якщо менш ніж сімдесят – безоких потвор. Від яких жодної користі, – зробив висновок містер Фостер. – Відповідно (його голос став рішучий і впевнений), якби нам пощастило винайти технологію скорочення періоду дозрівання, оце був би тріумф, оце було б досягнення на благо суспільства! Уявіть, скажімо, коня.

Вони уявили.

Цілком зрілий у шість років; слон – у десять. Тоді як чоловік навіть у тринадцять ще статево не розвинений, а цілком дозріває лише у двадцять. Звідси, звичайно, й береться той плід затриманого розвитку, людський інтелект.

— Але епсилони, – зробив цілком справедливий висновок містер Фостер, – не потребують людського інтелекту.

Не потребують і не отримують. Та хоч розум епсилона дозрівав уже в десять років, його тіло було ще не готове до праці аж до вісімнадцяти. Довгі роки зайвого й намарного визрівання. Якби фізичний розвиток можна було пришвидшити до темпів, скажімо, коров’ячого, яка б це була величезна економія для всього суспільства!

— Величезна! – озвалися хором студенти. Їх усіх заразив ентузіазм містера Фостера.

Він зосередився на технічних деталях; повідомив про аномальну координацію ендокринної системи в чоловіків, що так уповільнює їхній ріст; зробив припущення, що відповідальність за це несе зародкова мутація. Чи можна якось позбутися негативного ефекту цієї мутації? Чи можна кожен окремий ембріон епсилона за допомогою відповідних технологій повернути до нормальної швидкості розвитку собачих або коров’ячих ембріонів? Проблема полягала саме в цьому. І її вже було майже розв’язано.

Скажімо, Пілкінґтонові з Момбаси вже вдалося випродукувати індивідуумів, які в чотири роки сягали статевої зрілості, а в шість з половиною були вже цілком дорослими особами. Науковий тріумф. Але жодної з цього суспільної користі. Шестирічні чоловіки й жінки були занадто нетямущі, щоб виконувати навіть працю епсилонового рівня. І це був процес без жодних нюансів або градацій: або вам узагалі не вдавалося нічого змінити, або ці зміни були незворотні. Ще й далі тривали пошуки компромісу між двадцятирічними і шестирічними дорослими особами. Поки що безуспішні. Містер Фостер зітхнув і похитав головою.

Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри.

— Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер.

Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентгенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла.

— Ми програмуємо їх позитивно реагувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її.

— І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю.

У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями.

— Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася.

Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива.

— Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів.

— Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь