Віктор Суворов - Оповіді визволителя

розвернутися обличчям до голих дощок, а тому абсолютно неможливо пом’якшити удар, який в цьому випадку завжди раптовий.

Чути тріск голів і здавлений писк, проте кожен застигає в позі, в якій торкнувся нар. Страшний біль в плечі і зовсім нестерпний — в коліні. Головою не врізався — й те добре. Глуха тиша раптом розривається гуркотом тіл, що падають на дошки: це сусідню камеру тренують, видно, єфрейторові не надто їхній відбій сподобався. Чи ж пронесе нас сьогодні?

— Підйом.

Команда подається гранично тихим голосом, і вся камера з горизонтального положення опиняється у вертикальному. І миті не минуло — всі стоять підтягнуті, заправлені, вирівняні, готові виконати будь-яке завдання комуністичної партії і радянського уряду! Мабуть, підняли нас ген з-за того жирного солдата в льотній формі. З штабних писарів, видно, падла піднебесна, ми тебе вночі самі потренуємо! Будеш знати, як команди виконувати!

— Відбій.

Знову чується гуркіт падаючих на нари тіл і здавлені стогони. Знову вся камера ціпеніє в стані, в якому десять тіл торкнулися нар. Ах, досада! Жирний писар не долетів! Стрибок у нього був потужним, однак тіло надто жирне для солдата. Він здорово вдарився боком об край нар і застиг в такій позі. Руки по швах, тулуб на нарах, а ноги повністю звисають. На обличчі — жах і страждання. Ну, ти у нас, кнуряче, постраждаєш вночі! Для тебе все ще попереду!

Тим часом ноги товстого писаря потроху опускаються донизу, невблаганно наближаючись до бетонної підлоги. Солдат збирає весь залишок сил для того, щоб, не ворухнувшись різко, спробувати перенести центр ваги тіла на нари. Єфрейтор терпляче чекає результату цього балансування. Вся кров приливає до обличчя товстого, він витягує шию і весь корпус, намагаючись непомітно підтягнути ноги. Кілька миттєвостей здається, що його витягнуте, як лінійка, тіло переважить трохи зігнуті ноги, та в наступний момент ноги знову починають іти вниз і, нарешті, край підошви м’яко торкається підлоги.

— Підйом... Що ж ти, братику, спати не хочеш, га? Тобі командують відбій, всі, як люди, лягають, а тебе, служивий, на сон не тягне. Доводиться через тебе людей тренувати. Ну що ж, підемо, я тебе повеселю... відбій.

Команда подається тихо і раптово в розрахунку на те, що ми втратили пильність. Але ми ці штучки наперед знаємо. Нас тут не проведеш. Потужний стрибок дев’яти осіб, гуркіт і заціпеніння. Брязкає замок, і я миттєво засинаю, притулившись щокою до дощок, відполірованим тілами тисяч моїх попередників.

6

На губі немає снів. Тільки глибокий провал, тільки повне відключення всього організму.

Всю ніч в камерах горить сліпуче світло. Нари голі. Між дошками просвіти по три пальці. Холодно. Вкриватися доводиться тільки своєю шинеллю, її ж дозволяється покласти під голову і під боки. Шинель мокра. І ноги мокрі. Голод не відчувається — це ж тільки перший день пройшов.

Губа — не в’язниця. У в’язниці люди сидять в камерах значно довше, притерлися один до одного, і тому там складається який не є, а колектив. По-друге, у в’язниці перебувають люди, які хоча б один раз повстали проти закону, проти суспільства, проти режиму. На губі — залякані солдати упереміш з курсантами. А курсачі — це люди, які добровільно готуються стати найбезправнішою частиною суспільства — радянськими офіцерами. З ними можна робити все що завгодно. Всі, хто сидів на губі і з ким мені вдалося потім обговорити те, що я там бачив, впевнені, що режим на будь-якій з тисяч радянських гауптвахт може бути значно посилений без жодного ризику організованого опору з боку губарів, особливо у великих містах, де курсанти складають більшість.

7

Прокинувся я серед ночі, проте не від холоду і не від моторошного смороду дев’яти брудних тіл, впресованих в тісну камеру, яку не провітрюють роками. Ні, прокинувся я від нестерпного бажання відвідати туалет. Це від холоду таке буває. Половина камери вже не спить. Підстрибують, пританцьовують. Найзакореніліші оптимісти тихо, пошепки, через вічко прохають вивідних змилуватися і відвести їх до туалету. Вивідні, однак, невблаганні, бо знають, що їх чекає за зайву м’якість.

На губі немає параш, бо тут не в’язниця, а військова установа. І відвідує цю установу високе начальство. Щоб зазначене начальство не знудило випадком від смороду, параші не використовуються. Теоретично передбачається, що вивідний (для того ж і назва придумана) має іноді вночі губарів в туалет по одному виводити. Цей захід, однак, може начисто підірвати все виховний вплив такого важливого заходу, як оправлення. Тому-то й кладуть край спробам ліберальних вивідних (а це ті ж курсанти, які щодоби змінюються) відгукуватися на благання з загальних камер.

Камери підслідних, підсудних і засуджених — інша справа. Тих, хто в них сидить, виводять за першою вимогою. З одиночними камерами гірше. Проте й звідти іноді вночі виводять. Напевно, тому, що там психи сидять, які на все готові. А ось до загальних камер зовсім інше ставлення. З них вночі ніколи не виводять, бо конвой знає, що арештанти, боячись спільної відповідальності, нікому не дозволять оправитися в камері. Переконаний, що пісня

Вы-вод-ной,

Отведи в сортир,

Родной!

породжена не в’язницею, а гауптвахтою. Неважливо якою, Київською чи Ленінградською, Берлінською, Читинською чи Улан-Баторською, важливо те, що пісня ця стара і популярна у всій Радянській Армії.

Тим часом важкий засув брязнув, що могло означати або незрозумілу милість конвою або його гнів з приводу наполегливих прохань. Всі, хто мить назад пританцьовував в камері, як коти безшумно заскочили на нари і причаїлися, прикидаючись сплячими. В камеру, проте, просто вкинули товстого писаря, який майже всю ніч чистив вбиральні після оправлення, і двері знову зачинилися.

Товстий писар абсолютно змучений, в його червоних від недосипу очах сльози, і його товсті щоки тремтять. Він, крекчучи, заліз на нари і, торкнувшись брудною щокою жорсткої дошки, миттєво відключився.

Камера тим часом знову ожила. Я разом з усіма затанцював від нетерпіння.

— Падла штабна, висцявся в сортирі, а тепер спить.

— Сука жирна, служби ніколи не бачив, і тут краще за всіх влаштувався.

Всім, хто вже прокинувся, спати хотілося навіть більше, ніж жити, бо ж тільки сон може зберегти залишок сил. Та тільки один з нас спав зараз. Тому ненависть до нього скипіла у всіх одночасно і миттєво. Високий солдат-автомобіліст знімає свою шинель, накриває голову людини, що миттєво заснула. Всі ми кидаємося до нього. Я вискакую на нари і б’ю ногою в живіт, як по футбольному м’ячу. Позбавлений можливості кричати,