Відфрід Пройслер - Крабат

увесь у чорному, тільки півняче перо на капелюсі палахкотить то червоним, то білим світлом. Наче вітер його колише: воно то загоряється, то пригасає. Проте світла від нього досить, щоб освітити подвір'я і млин.

Між фургоном і млином снують мірошниченки, вантажать на себе мішки, несуть до млинової зали й відразу повертаються. Працюють мовчки, але поспіхом. Без окриків, лайки, тільки чути їхнє важке, переривчасте дихання. Візник раз у раз цьвохкає батогом над головами хлопців. Тоді вони, на диво, починають снувати ще швидше, наче від пориву вітру.

Майстер також працював! Крабат досі не бачив, щоби той хоч пальцем ворухнув у млині, а тепер надривався, як усі. Лише раз він відлучився ненадовго, зник у темряві. Але не для того, щоби перепочити, як подумалося Крабатові. Він побіг до ставка й відкрив шлюз.

Вода з шумом ринула в канаву, лунко полилася лотоком, враз скрипнуло млинове колесо й за мить швидко закрутилось. Ось-ось донесеться приглушене гуркотіння жорен, але, на диво, запрацював лишень один посад. Його шум видався Крабатові невідомим, і долинав з далекого кутка у млині.

Гуркіт жорен дедалі дужчав. Крабатові видалося, ніби це торохтіла дробарка, повискуючи моторошно і жалібно.

Тут він згадав про мертві жорна, і відчув, як по його спині побігли мурашки.

Робота на подвір'ї тривала, доки розвантажили фургона. Хлопцям дали трохи перепочити. Та ось вони знову забігали, носячи мішки до фургона, але тепер уже з помолом.

Крабат намагається полічити мішки, але його долає сон. Прокинувся він на світанку від стукоту коліс. Незнайомець цьвохнув батогом, і помчав через галявину до лісу. О диво! — на мокрій траві не лишилося й сліду.

Перекрили шлюз, поволі затихло млинове колесо. Крабат миттю повертається на сінник, вкривається з головою. Мірошниченки, похитуючись, піднялися нагору. Втомлені, вони мовчки вклалися на тапчани. Тільки Кіто щось промурмотів про диявольську шкуродерню й ночі при молодику — цур їм тричі!

Уранці Крабат ледве піднявся з тапчана. Голова гуділа, в усьому тілі відчувалася слабість. За сніданком він потайки поглядав на мірошниченків. Невиспані, зморені, вони похмуро глитали кашу. Навіть Андрушеві було не до жартів, він утупився в свою миску й не вимовив ані слова.

Після їжі Тонда відвів Крабата набік.

— Цієї ночі ти спав кепсько?

— Та як подивитися, — відповів Крабат. — Я ж не надривався як ви, я лише спостерігав за вами. Але ви?!.. Чому ви не розбудили мене, коли приїхав той… з півнячим пером? Ви все приховуєте від мене, все, що відбувається в млині. Мені цього не слід знати? Але ж я не сліпий і не глухий… Чи ж я недоумок якийсь?

— Ніхто так не вважає, — перервав його Тонда.

— Доки ви зі мною в піжмурки гратимете? Чи не набридло?

— Усьому — свій час! — спокійно сказав Тонда. — Невдовзі ти про все дізнаєшся, і про Майстра, і про млин. Цей день і година настануть раніше, ніж ти сподіваєшся. Потерпи трохи!

Киш, на жердину!

Страсна п'ятниця. Смеркає. Над Козельбрухом висить блідий розбухлий місяць. Мірошниченки сидять у наймитській, стомлений Крабат лежить на своєму тапчані, йому хочеться спати. Навіть сьогодні їх примусили працювати. Як добре, що нарешті настав вечір і можна відпочити…

Несподівано він почув своє ім'я, воно прозвучало точнісінько як тоді уві сні, на горищі петерсгайнської кузні — лише голос, скрипучий голос, ніби принесений здалеку вітром, був уже не чужий.

Крабат підвівся, сів, прислухався.

— Крабате! — почув він удруге.

Коли Крабат одягнувся, Майстер погукав його втретє.

Він поспіхом навпомацки попрямував до виходу, відчинив двері. Світло вдарило йому в очі, з коридору долинули голоси, човгання черевиків. Його охопив неспокій, він завагався, затаївши подих. Та швидко оговтався й, перестрибуючи через три сходинки, збіг донизу.

В кінці коридору побачив з’юрмлених мірошниченків — усіх одинадцятьох. Двері до Чорної кімнати було відчинено, за столом сидів Майстер. Як і тоді, коли сюди вперше прибув Крабат, та сама товста, у шкіряній палітурці книжка лежить перед ним; той самий череп із запаленою червоною свічкою; тільки Майстрове обличчя сьогодні було не бліде, але навіщо минуле згадувати, збігло ж багато часу.

— Крабате, підступи ближче!

Крабат зупинився перед порогом Чорної кімнати. Де й ділася його втома, — і голова не болить, і серце не калатає.

Майстер якусь мить свердлив його своїм єдиним оком, потім, піднявши ліву руку вгору, глянув на мірошниченків і вигукнув:

— Киш, на жердину!

Крякаючи й лопочучи крилами, одинадцять воронів прошуміло над Крабатовою головою. Озирнувшись, він не побачив жодного мірошниченка. А ворони вже повсідалися на жердині в кутку Чорної кімнати й дивилися на нього…

Майстер підвівся, його тінь упала на Крабата.

— Минуло три місяці відтоді, як ти, Крабате, у млині, — почав він. — Ти витримав випробний термін. Тепер ти, Крабате, не просто учень, віднині ти — мій учень.

Він наблизився до Крабата й торкнувся лівою рукою його лівого плеча. Хлопець здригнувся й відчув, що зменшується, вкривається воронячим пір'ям, виростають дзьоб і кігті. І вже ворон застиг на порозі біля ніг Майстра, боячись поглянути вгору.

Мірошник роздивився його й задоволено поплескав у долоні. Потім звелів:

— Киш, на жердину!

Крабат, ворон Крабат, слухняно розправив крила, незграбно змахнув і влетів до кімнати, покружляв навколо столу, черкнувся книжки й черепа та, опустившися поряд з одинадцятьма воронами, міцно вчепився кігтями в жердину.

Майстер заходився повчати:

— Запам'ятай, Крабате: ти в школі чаклунства. Тут не вчать читати, писати, лічити. Тут навчають дечого незвичайного. Прикута ланцюгом книга, що лежить переді мною, — це Чаклунська, або Чорна, книга. Бачиш, чорні сторінки та білі букви у ній? Тут усі закляття світу. Лиш я один можу читати її, бо я — Майстер. Але вам — тобі й решті учнів — зась! Затям це собі! Не послухаєшся, я все одно дізнаюся. Тоді біди не оберешся. Ти мене зрозумів, Крабате?

— Зрозумів, — крякає ворон Крабат, і дивується, що може говорити. Щоправда, хрипло, але виразно та без жодного напруження.

Крабат уже чував про якісь школи чорнокнижників. Найбільше їх, подейкували, в Нижній Лужиці. Але все це він уважав за побрехеньки, які зазвичай точилися за прядінням чи скубанням пір'я на досвітках. І ось несподівано він сам потрапив до однієї з них, що існувала під ширмою млина. Чи не через це люди обминають Козельбрух?

У Крабата на роздуми часу більше немає. Майстер сів за стіл і почав читати Чорну книгу вголос. Він читав спроквола, співуче, погойдуючись у кріслі:

«Це вміння висушити колодязь, не залишивши й