Алессандро Барікко - Море-океан

насправді чекав на хвилю. Або-що. Підвівши очі, зауважив жінку, загорнуту в елегантну бузкову накидку.

— Бартлбум, так… так… професор Ісмаель Бартлбум.

— Ви щось загубили?

Бартлбум збагнув, що досі стоїть, нахилившись уперед, застигши, немов науковий оптичний прилад, яким обернувся. Він випростався з усією природністю, на яку був здатен. Мізерною.

— Ні. Я працюю.

— Працюєте?

— Так, роблю… роблю дослідження, розумієте, дослідження…

— Ага.

— Наукові дослідження, от що…

— Наукові?

— Так.

Тиша. Жінка щільніше загорнулась у бузкову накидку.

— Мушель, лишайників, щось таке?

— Ні, хвиль.

Саме так: хвиль.

— Себто… он бачте, куди вода доходить… підіймаючись на берег, потім спиняється… ось, саме у тому місці, де зупиняється… триває лише мить, дивіться, ось, як, приміром, отам… бачте, завдовжки лише мить, а відтак зникає, але, якщо комусь вдасться спинити цю мить… коли вода спиняється, саме це місце, цей вигин… саме це я й вивчаю.

Місце, де спиняється хвиля.

— І що ж там вивчати?

— Ну, це важливе місце… часом на це не зважають, але, якщо добре поміркувати, на тому місці відбувається щось виняткове, щось… виняткове.

— Справді?

Бартлбум ледь нахилився до жінки. Скидалося на те, що він має оповісти таємницю, коли промовив:

— Там закінчується море.

Море безмежне, море-океан, який нескінченно простягається куди сягає око, жаске всемогутнє море, малесеньке місце, нікчемна мить. Саме це мав на увазі Бартлбум.

Жінка позирнула оком по хвилі, що безтурботно повзла туди й назад, по піску. А коли знову звела очі на Бартлбума, ці очі всміхалися.

— Мене звати Енн Деверіа.

— Величезна честь для мене.

— Я теж із готелю «Альмаєр».

— Чудова звістка.

Дме, як завжди, вітер із півночі. Два жіночі черевики пройшлися по тому, що було лабораторією Бартлбума, віддалившись на кілька кроків. А потім спинилися. Жінка обернулася.

— Ви ж вип’єте зі мною чаю по обіді сьогодні, правда?

Дещо Бартлбум бачив лиш у театрі. А в театрі завжди відповідали таким робом:

— Залюбки.

— Енциклопедія меж?

— Так… повна назва така: «Енциклопедія меж, властивих природі, з додатком про межі людських можливостей».

— І ви її пишете…

— Так.

— Самотужки?

— Так.

— Молока?

Бартлбум пив чай завжди з лимоном.

— Так, дякую… молока.

Хмара.

Цукор.

Ложечка.

Ложечка крутиться в чашці.

Ложечка зупиняється.

Ложечка на блюдці.

Енн Деверіа сидить навпроти, слухаючи.

— Природа наділена дивовижною досконалістю, яка є наслідком суми меж. Природа досконала, бо не є нескінченною. Якщо розумієш, де межа, то збагнеш, як працює механізм. Суть у тому, щоб збагнути межі. Візьміть річки, приміром. Річка може бути довгою, довжелезною, але не безкінечною. Для того, щоб система діяла, річка має бути скінченною. А я вивчаю, наскільки вона може бути довгою перше, ніж добігти кінця. 864 кілометри. Це одна зі статей, які я вже написав: «Річки». Це забрало в мене певний час, ви ж чудово розумієте.

Енн Деверіа розуміла.

— Скажімо так: листочок із дерева, якщо до нього придивитися, це надзвичайно складний світ, але скінченний. Найбільше листя росте в Китаї: завширшки метр і 22 сантиметри, завдовжки приблизно вдвічі більше. Величезне, але не безкінечне. І є у цім чітка логіка: більше листя могло б вирости лише на величезному дереві, а найвище дерево, що росте в Америці, не перевищує 86 метрів, значна, звісно, висота, але недостатня, щоб утримувати кількість, хоч теж обмежену, адже вона, безперечно, обмежена, більше листя, ніж те, що росте в Китаї. Чи бачите логіку?

Енн Деверіа її бачила.

— Це дослідження клопіткі та важкі, їх годі заперечувати, але важливо зрозуміти. Описати. Останньою написаною мною статтею була «Заходи Сонця». Знаєте, те, що дні добігають кінця, — геніальне. Це геніальна система. Спочатку дні, за ними ночі. І знову дні. Це видається неминучим, але в цьому — геніальність. І там, де природа вирішує встановити власні межі, вибухає видовище. Заходи Сонця. Я вивчав їх цілими тижнями. Нелегко збагнути захід Сонця. У нього власний час, розміри, барви. А оскільки не існує навіть одного-єдиного заходу Сонця, подібного до решти, учений має вміти вирізняти особливості та відокремлювати сутність, щоб потім мати змогу сказати, що це є Захід Сонця, саме той захід Сонця. Я вас не занудив?

Енн Деверіа не нудьгувала. Тобто не дужче, ніж зазвичай.

— Тому я й приїхав до моря. Море. І воно теж закінчується, як і все інше, але, бачте, у цьому теж є певна подібність із заходами Сонця, складність у тім, щоб відокремити ідею, тобто узагальнити кілометри й кілометри рифів, берегів у єдиний образ, у поняття, що втілює кінець моря, щось таке, що можна описати в кількох рядках, що можна записати до енциклопедії, щоб згодом люди, читаючи її, збагнули, що море — скінченне, і як незалежно від того, що, можливо, відбувається навколо них, незалежно від…

— Бартлбуме…

— Слухаю?

— Спитайте, чому я сюди приїхала. Я.

Тиша. Зніяковіння.

— Я вас про це не питав, адже так?

— Спитайте про це в мене зараз.

— Чому ви сюди приїхали, мадам Деверіа?

— Щоб зцілитися.

Знову зніяковіння, знову тиша. Бартлбум бере чашку, підносить її до губ. Спорожняє. Немов про все забуто. Ставить на стіл.

— Зцілитися від чого?

— Це дивна недуга. Подружня невірність.

— Перепрошую?

— Подружня невірність, Бартлбуме. Я зрадила чоловіка. І мій чоловік гадає, що морський клімат умиротворить пристрасті, морський краєвид збудить почуття моралі, а самотність моря спонукає забути мого коханця.

— Справді?

— Справді що?

— Ви справді зрадили вашого чоловіка?

— Так.

— Іще чаю?

Розташувавшись на самісінькому краєчку світу, за крок до моря, готель «Альмаєр» не опирався, коли морок і того вечора змусив мало-помалу зблякнути барви його стін, і всієї землі, й цілого океану. Здавався, стоячи там на самоті, забутим. Немов процесія готелів усілякого різновиду та віку колись проходила цими краями, простуючи уздовж морського узбережжя, і з-поміж усіх вирізнився від решти один, стомившись і промарширувавши поряд із мандрованими товаришами, вирішив зупинитися на цій подобі пагорба, поступившись власній слабкості, і схилив голову, чекаючи на свій кінець. Таким був готель «Альмаєр». Наділений красою, притаманною лише переможеним. І чистотою слабких речей. А ще досконалою самотністю, властивою тому, що вже втрачено.

Плассон, художник, нещодавно повернувся, змоклий, прихопивши свої полотна та фарби, сидів на носі човна, який штовхав уперед, рвучко гребучи веслами, рудоволосий хлопчина.

— Дякую, Доле. До завтра.

— Добраніч, пане Плассоне.

Як Плассон досі не помер від запалення легень, було загадкою. Людина не може стояти протягом кількох годин під північним вітром із мокрими ногами, коли припливна вода просякає їй штани, і рано чи пізно не померти.

— Спочатку він має дописати картину, — підсумувала Діра.

— Він ніколи її не допише, —