Алессандро Барікко - Море-океан

— Отже, він ніколи не помре.

У кімнаті номер три, на другому поверсі, світло, що відкидала гасова лампадка, м’яко освітлювало, розпорошуючи таємницю навколо, у надвечір’я, прекрасну вірність професора Ісмаеля Бартлбума:

Серце моє,

Господь знає, як я сумую цієї смутної години, за втіхою від Вашої присутності поряд та за полегшенням від Ваших усмішок. Праця втомлює мене, а море повстає проти моїх упертих спроб пізнати його. Я й гадки не мав, що так важко виявиться перебувати поруч із ним. І я кружляю, тримаючи свої знаряддя та зошити, не знаходячи початку того, що шукаю, хідника до хоч якої відповіді. Де починається кінець моря? Чи навіть так: що ми маємо на увазі, промовляючи слово «море»? Маємо на увазі величезну потвору, здатну проковтнути будь-що, чи хвилю, яка, спінюючись, омиває нам ступні? Воду, що її можна втримати в долоні чи прірву, яку годі побачити? Говоримо про все в однім слові чи в одному-єдиному слові все приховуємо? Я тут, за крок до моря, але так і не в змозі збагнути, де воно. Море. Море.

Сьогодні я познайомився з прекрасною жінкою. Але не ревнуйте. Я живу лише для Вас.

Ісмаель А. Ісмаель Бартлбум

Бартлбум писав спокійно й легко, ні на мить не спиняючись, аж так повільно, що ніщо не змогло би насторожити. Тішився з думки про те, що в такий самий спосіб одного дня вона його голубитиме.

Довгими тонкими пальцями, які звели з розуму не одного чоловіка, Енн Деверіа торкалася в сутінках перлин на своєму намисті — вервечки бажання — несвідомим жестом, яким зазвичай стримувала свою тугу. Спостерігала, як сіпається вогник у лампадці, час від часу зиркаючи в люстерко на своє обличчя, підправлене засапаними відчайдушними маленькими спалахами. У світлі цих останніх поривчастих виблисків вона підійшла до ліжка, де під укривалами спала прегарна дівчинка, незважаючи на будь-що навкруги. Енн Деверіа глипнула на неї поглядом, для якого «дивитися» вже є занадто сильним окресленням, але дивовижним поглядом, що означає просто дивитись, ані про що не питаючи, бачити, і квит; як двоє речей, що торкаються одна одної — очі та образ — погляд, який не забирає, а отримує, коли розум поринув у цілковите безслів’я, єдиний погляд, який насправді здатен нас урятувати — зовсім неторканий питаннями, ще не спаплюжений гріхом знання — єдина безневинність, спроможна запобігти зраненню речей, коли ззовні вони проникають у поле наших відчуттів — зору, слуху, бо буде не більш як диво стояти перед, ми та речі, і в очі отримувати цілий світ — отримувати — тільки — отримувати — в очі — світ. Так уміють бачити лишень очі Богоматері під церковними арками, янгол, що зійшов із золотавого неба в годину Благовіщення.

Темрява. Енн Деверіа в таїні власного ложа притискається до голого тіла дівчинки, загорнутої в легесенькі, як хмарина, ковдри. Її пальці торкаються неймовірної шкіри, а губи шукають у найпотаємніших зборках теплі пахощі сну. Енн Деверіа рухається повільно. Танок у холостому ході, завдяки якому щось поволі розтікається в голові, між ногами та повсюдно. Немає довершенішого танцю, ніж цей, щоб у нім кружляти зі сном на паркеті ночі.

Останнє світло в останньому вікні згасло. Лише невпинна машина моря й надалі порушує тишу періодичним сплеском нічних хвиль, далеких згадок про бурі-сновиди й трощі снів-кораблів.

Ніч у готелі «Альмаєр».

Непорушна ніч.

Бартлбум прокинувся зморений і в поганому гуморі. Уві сні він провадив багатогодинні переговори про купівлю Собору в Шартрі з італійським кардиналом та врешті придбав монастир неподалік міста Ассизі за пожадливу ціну — шістнадцять тисяч крон і ніч із Доротеєю, його кузиною, а також чверть готелю «Альмаєр» на додачу. До всього перемовини тривали на човні, що перебував у небезпечному полоні хвиль, та ще й під командуванням добродія, який називався чоловіком мадам Деверіа й, регочучи — регочучи, — розповідав, що зовсім не розуміється на морі. Бартлбум прокинувся виснаженим. І геть не здивувався, коли побачив, що верхи на підвіконні сидів той самий хлопчик, що й учора, нерухомо споглядаючи море. Проте розгубився, коли почув, як хлопець промовив, навіть не обернувшись:

— А я б від нього монастир його потягнув би за собою.

Бартлбум зліз із ліжка й, не сказавши ні слова, схопив хлопчину за руку та стягнув його з підвіконня, відтак потягнув за двері й, нарешті, по сходах униз, вигукуючи:

— Панно Діро! —

скочуючись униз сходами, аж поки приземлився на першому поверсі, де:

— ПАННО ДІРО! —

нарешті знайшов те, що шукав, а саме: приймальню — назвімо її так, — коротше, підійшов, міцно тримаючи випростаного хлопчину, до панни Діри — десяти років й ані на рочок більше, — зупинився, нарешті, з гордо-насупленим виглядом, який трохи згладжувала лише людська слабкість жовтенької нічної сорочки та який серйозніше бойкотувало вбрання згаданої паночки — нічний ковпак з вовни й широка кофтина.

Діра підвела очі від своїх розрахунків. Обидва — Бартлбум і хлопчик — стояли перед нею в стійці «струнко». Говорили один за одним, ніби вивчаючи її.

— Цей хлопчина бачить чужі сни.

— А цей чоловік розмовляє вві сні.

Діра зиркнула на свої розрахунки. Навіть не піднісши голосу:

— Забирайтеся.

Забралися.

6

Бо моря барон Кервол ніколи в житті не бачив.

Його землі — суходіл: каміння, пагорби, болота, ниви, скелі, гори, ліси, галявини. Суходіл. Але моря — немає.

Для нього море було уявленням. Чи, ймовірніше, вервечкою уявних образів. Це було щось, що народжувалось у Червоному морі, розділеному Божою правицею навпіл, що подумки збільшувалося до всесвітнього потопу, у якому губилося, щоб згодом відновитися в обрисах пузатої арки, враз поєднуючись із образом китів (яких він не бачив ніколи, але часто уявляв) і звідти потім витікаючи знову, і це цілком збагненно,