Алессандро Барікко - Море-океан

«Не знаю».

«Одного дня я бачила, як батько спить. Зайшла в його кімнату й побачила. Батька. Він спав, скрутившись калачиком, як діти сплять, на боці, підібгавши під себе ноги і стиснувши руки в кулаки… я ніколи цього не забуду… мій батько, барон Кервол. Спав, немов дитина. Чи розумієте ви це? Як же можна не боятися, якщо навіть… як же не боятися, якщо навіть?..»

«Не знаю. До нас ніхто ніколи не приїздить…»

«Часом. Я це помічаю, так. Розмовляють поволі, коли зі мною, і складається враження, що навіть рухаються більш… більш повільно, ніби бояться щось зламати. Проте не знаю, чи…»

«Ні, не важко… інакше, не знаю, ніби бути…»

«Отець Плюш каже, що насправді я мала б бути нічним метеликом, але потім сталася помилка, і я прийшла сюди, та насправді мала б бути трохи в іншому місці, й тому зараз усе так складно, тому природно, що мене все зранює, маю бути дуже терплячою й чекати, складна то річ, розумієте, перетворити метелика на жінку…»

«Добре, пане».

«Це така собі гра, це не зовсім справжнє, але й не зовсім штучне, якщо ви знаєте отця Плюша…»

«Певна річ, пане».

«Хвороба?.»

«Так».

«Ні, мені не страшно. Цього я не боюся, справді».

«Зроблю».

«Так».

«Так».

«Отже, до побачення».

«………………………….»

«Пане».

«Пане, даруйте».

«Я хотіла сказати, що свідома того, що нездужаю й не спроможна навіть вийти звідси, інколи навіть бігти для мене є надто…»

«Я хочу сказати, що я хочу жити, я зроблю будь-що, щоб це життя мати уповні, щоб аж до божевілля, байдуже, можу навіть з’їхати з глузду, якщо доведеться, але не хочу губити життя, я прагну жити, справді, якщо навіть це болісно до смерті, я хочу жити. Я житиму, правда?»

«Правда ж я житиму?»

Оскільки наука — дивна річ, дивна звірина, що влаштовує собі лігва в найабсурдніших місцях, працюючи за ретельними планами, які для стороннього ока не можуть не видаватися незбагненними й навіть часом комічними, настільки вони подібні до безтямного блукання, але натомість є геометрично-вивіреними мисливськими стежками, тенетами, розставленими по-мудрому витончено, і стратегічними битвами, спостерігаючи за якими, часом стаєш трохи приголомшеним, як трапилося з бароном Керволом, коли той зодягнений у чорне лікар нарешті до нього заговорив, дивлячись йому просто у вічі, з холодною упевненістю, але водночас, сказати б, і з дрібкою ніжності, що надзвичайно безглуздо, знаючи людей науки, і зокрема лікаря Аттерделя, але не цілком незбагненно, якщо тільки спромогтися зазирнути в голову лікаря Аттерделя загалом, та зокрема йому в очі, у яких образ величного й сильного чоловіка — не більше, не менше, як барона Кервола особисто — без упину зводився до образу чоловіка, що, скрутившись калачиком у ліжку, спав, мов дитина, високий і впливовий барон та маленький хлопчик, один усередині іншого, і вже годі було їх розрізнити й, зрештою, зворушитись, навіть якщо ти справжній науковець, беззастережно, лікар Аттердель, тієї миті, коли з холодною впевненістю та дрібкою ніжності подивився у вічі баронові Керволу, сказавши: «Я можу врятувати вашу доньку», — він зможе врятувати мою доньку, — але це буде нелегко, а в певному сенсі навіть страшенно ризиковано — ризиковано? — це експеримент, ми не знаємо, які будуть наслідки, гадаємо, що зарадить у такому випадку, як цей, ми це вже бачили багато разів, але ніхто насправді не в змозі стверджувати… — ось вам геометрично вивірені тенета науки, незбагненні мисливські стежини, гра, у яку зіграє цей чоловік, убраний у чорне, проти хвороби, слизької та невловимої, на яку нездужає дівчинка надміру тендітна, щоб жити, й надто жива, щоб померти, фантастичної недуги, яка, утім, має одного ворога, жахливого, ризиковане зілля, але блискуче, цілком абсурдне, якщо добре придивитися, настільки, що навіть людина науки притишує голос точнісінько тієї миті, коли просто в незворушні очі барона називає його на ім’я, не більш як звичайне слово, але в нім є те, що врятує його доньку, а може, уб’є її, але ймовірніше таки врятує, одне-єдине слово, однак по-своєму безмежне, навіть чарівне, нестерпно просте.

— Море?

І не ворухнулись очі барона Кервола. Аж до межі земель, якими він володіє, у ту мить немає щирішого подиву, ніж той, що хистко спинається на ноги у бароновім серці.

— Ви врятуєте мою доньку морем?

5

Наодинці, посеред берега Бартлбум споглядав. Босоніж, закотивши штанини, щоб не замочити, з нотатником під пахвою та у вовняному капелюсі. Споглядав, ледь нахилившись уперед, землю. Розглядаючи те самісіньке місце, у якому хвиля, розбившись, по тому як відкотилася метрів на десять назад, ширилась — обертаючись на озеро, дзеркало, що розпливалося, наче жирна пляма, — здіймаючись невеличким схилом на березі й нарешті зупиняючись (її край облямовував тендітний perlage[1]), щоб, на мить колихнувшись, урешті-решт переможено спробувати елегантно повернутися, стікаючи назад, у зворотному шляху, що здається на позір таким простим, але насправді стала здобиччю пористих спраглих пісків, що, доти покірні, раптом прокидалися, і короткий забіг води, що розбивалася, обривався в безвість.

Бартлбум споглядав.

У недовершенім колообігу свого оптичного всесвіту досконалість цього коливального руху давала обіцянки, що неповторна унікальність кожної окремої хвилі прирікала на недотримання. І не було засобу зупинити це постійне чергування, творення та руйнування. Його погляд шукав правди, яку можна описати словами й підкорити чіткому та довершеному образу, а натомість поспішав слідом за рухомою невизначеністю плину туди й назад, яку будь-який вчений погляд плекав і висміював.

Це дратувало. Треба було якось зарадити. Бартлбум зупинив погляд. Утупившись перед собою, осягав очима мовчазну та незворушну ділянку берега. І вирішив зачекати. Він мав припинити бігти за тією виснажливою гойдалкою. Якщо Магомет не йде до гори… і таке інше, міркував він. Рано чи пізно опиняться — в полі зору погляду, який він зі своєю науковою холоднокровністю вважав за пам’ятний — чіткий обрис, облямований піною, хвилею, на яку він чекав. І так вона закарбується, ніби відбиток, у його пам’яті. І він її осягне. Таким був його задум. Із цілковитим самозреченням Бартлбум поринув у безрух, позбавлений почуттів, перетворившись, так би мовити, на неупереджений і безпомилковий оптичний прилад. Він майже не дихав. У чіткому колі, викресленому його поглядом, запала нереальна тиша, як у лабораторії. Він немов обернувся на пастку, незворушну й терплячу. Вичікував свою здобич. І здобич поволі припливла. Пара жіночих черевиків. Високих, але жіночих.

— А ви, певно, Бартлбум.

Бартлбум