Анджей Сапковський - Відьмак. Хрещення вогнем

— перекиданням до Брокілону груп скойа’таелів, розбитих темерійськими військами. Виводить ельфів з облав і котлів, уможливлюючи їм відпочинок і формування наново у бойові командо…

— Мені не треба знання, доступного усім, — урвав Дійкстра. — Діяльність Мільви мені відома, зрештою, я маю намір її використати. Якби не це, я б давно кинув її на пожирання темерійцям. Що можеш сказати мені про неї саму? Про Мільву як таку?

— Походить вона, здається, з якогось завошивленого селища у Верхньому Соддені. Насправді вона зветься Марією Баррінг. Мільва — то прізвисько, яке дали їй дріади. На Старшій Мові воно значить…

— Шуліка, — урвав його Дійкстра. — Я знаю…

— Рід її від діда-прадіда — то мисливці. Лісовики, із хащами — запанібрата. Коли сина старого Баррінга забив лось, старий навчив лісовому ремеслу доньку. Як помер, мати знову вийшла заміж. Кхи, кхи… Марія із вітчимом не ладила і втекла з дому. Мала тоді, здається, шістнадцять років. Пішла на північ, жила з полювання, але лісники баронів життя їй не полегшували, вислідковували її і гнали, наче звіра. Тож вона почала гуляти у Брокілоні, і там, кхи-кхи, дістали її дріади.

— І замість пришити — приголубили, — буркнув Дійкстра. — Визнали за свою… А вона віддячила. Уклала пакт із Відьмою Брокілону, зі Старою Срібноокою Ейтне. Марія Баррінг померла, тож хай живе Мільва… Скільки експедицій вона прикінчила, поки ті з Вердену і Кераку зрозуміли? Три?

— Кхи, кхи… Чотири, так мені здається… — Орі Ройвену завжди щось здавалося, хоча пам’ять він мав безвідмовну. — Всього десь, до купи, із сотню людей, тих, що виявилися найзатятішими у полюванні за мавкиними скальпами. А довго не могли зрозуміти, бо Мільва часом виносила одного з різанини на власних плечах, а врятований до небес прославляв її мужність. Тільки за четвертим разом, у Вердені, здається, хтось себе по лобі ляснув. Як же воно так, замислився раптом, кхи, кхи, що провідниця, яка людей раз за разом на мавок скликає, кожного разу живою виходить? І вилізло шило з лантуха, що провідниця веде — але в засідку, просто під стріли дріад…

Дійкстра відсунув на край столу протокол допиту, бо здалося йому раптом, що пергамент й досі тхне катівнею.

— І тоді, — здогадався він, — Мільва зникла у Брокілоні, наче сон золотий. Але у Вердені й донині непросто знайти охочих до експедицій на дріад. Стара Ейтне і молода Шуліка зробили добрячу селекцію. І вони насмілюються казати, що провокація — це людський винахід. А може…

— Кхи-кхи? — захрипів Орі Ройвен, здивований обірваною фразою і довгою мовчанкою шефа.

— Може, вони нарешті почали у нас вчитися, — холодно закінчив шпигун, дивлячись на доноси, протоколи допитів і смертні вироки.

* * *

Ніде не помітивши червоного, Мільва занепокоїлася. Пригадала собі раптом, що козел зробив крок у момент пострілу. Зробив чи хотів зробити — те на те і виходило. Ступив крок, а стріла могла ударити у живіт. Мільва вилаялася. Постріл у живіт, прокляття і ганьба мисливця! Невдача! Тьфу-тьфу на таке лихо!

Вона швидко добігла до узбіччя яру, уважно розглядаючись серед ожини, моху й папороті. Шукала стрілу. Та, із наконечником із чотирма лезами, вигостреними так, що голили волоски на передпліччі, випущена з відстані у п’ятдесят кроків, мусила пробити козла навиліт.

Помітила, знайшла і видихнула із полегшенням, сплюнула тричі, радіючи фарту. Даремно переймалася, та що там, усе було навіть краще, ніж вона сподівалася. Стріла не була обліплена клейким і смердючим вмістом шлунку. Не мала вона також і слідів світлої, рожевої і пінистої крові з легенів. Наконечник був увесь покритий темним, багатим червоним. Наконечник прошив серце. Мільва не мусила тепер таїтися та підходити крадькома, не чекав її і довгий марш по слідах. Козел, без сумніву, лежав мертвим у гущавині не далі як за сто кроків від галявинки, у місці, яке їй викаже кров. А підстрелений у серце козел мав після кількох стрибків стікати кров’ю, тож вона знала, що знайде слід із легкістю.

Через десять кроків вона знайшла слід, пішла по ньому, знову занурившись у думки і спогади.

* * *

Вона дотрималася даної відьмакові обітниці. Вона повернулася до Брокілону навіть раніше, ніж обіцяла, через п’ять днів після Свята Жнив, через п’ять днів після нового місяця, що починав у людей місяць серпень, а в ельфів — Ламмас, сьомий, передостанній savaed року.

Переправилися через Стрічку на світанку, вона і п’ятеро ельфів. Командо, яке вона вела, нараховувало спочатку дев’ятьох кінних, але жовніри з Брюґґе увесь час ішли по їхніх слідах, у трьох стайє перед річкою повисли в них на плечах, притиснули, відступили тільки над Стрічкою, коли в імлі світанку замаячив попереду Брокілон на правому березі. Жовніри Брокілону боялися. Це їх урятувало. Переправилися. Ледь живі від утоми, поранені. І не всі.

Вона мала для відьмака новини, але була переконана, що Ґвинблейдд усе ще у Коль Серрай. Вона мала намір піти до нього тільки близько полудня, добряче виспавшись. Здивувалася, коли він раптом, наче дух, випірнув із тумана. Мовчки сів поряд, дивлячись, як вона мостить собі лігвище, укладає попону на купу хмизу.

— Ото в тебе терпцю немає, — сказала насмішкувато. — Відьмаче, я з ніг валюся. День і ніч у сідлі, жопи нє відчуваю, а мокра — до пупа, бо тіки вранці ми, наче вовки, надрічним ложем скрадалися…

— Прошу тебе. Ти щось довідалася?

— Довідалася, — пирхнула вона, розшнуровуючи і стягуючи намочені чоботи — ті опиралися. — І без проблєм, бо голосно про те балакають. Шо та твоя панна — таке велике цабе, того ти мені нє сказав! Думала я: пасербиця твоя, здихля якась, сирота, долею скривджена. А тут маєш: цінтрийська принцеса! Ха! А може, і ти — князь перевдягнений?

— Кажи, прошу.

— Нє отримають її вже королі у свої руки, бо та твоя Цірілла, як виявилося, з Танедду просто до Нільфгарду втекла, напевне із тими магіками, шо зрадили. А у Нільфгарді імператор Емгир із помпою її прийняв. І знаєш шо? Кажуть, оженитися на ній здумав. А зара’ дай мені відпочити. Хочеш, поговоримо, як висплюся.

Відьмак мовчав. Мільва розвісила мокрі онучі на лапатій гілці, так, аби знайшло ті сонце, як зійде, шарпнула клямру пояса.

— Роздягнутися хочу, — буркнула. — Шо ти тут стоїш? На приємніші звістки ти ж не міг сподіватися? Нічого тобі вже нє загрожує,