Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

Гельмгольца з донькою відомого винахідника й промислового магната В. Сіменса уславленому фізіологові Дюбуа-Реймонові доручили виголосити вітальну промову. Свій безперечно блискучий тост він закінчив отакими словами: «Тож нехай живе нова фірма: “Сіменс і … Гальске”!» Зрозуміло, що то була назва старої фірми. Розміщення поряд цих двох імен було для берлінця не менш звичним, ніж для віденця поєднання прізвищ Рідель і Бойтель.

Отже, до ієрархії звуків і схожості слів слід додати ще і вплив словесних асоціацій. Але й на цьому ще не кінець. У певній низці випадків пояснити спостережувані мовні похибки можна, здається, лише тоді, коли взяти до уваги попередню фразу — вимовлену чи тільки помислену. Тобто перед нами знову постає відлуння, як його описав Мерінґер, тільки тут воно діє на більшій відстані. Проте мушу признатись, що загалом у мене таке враження, ніби ми тепер якнайдалі відійшли від розуміння мовних похибок!

І все-таки мені здається, ніби я не помилюсь, коли скажу, що, прослухавши цей матеріал про дослідження похибок, усі ми ще й по-іншому сприйняли подані приклади, і на цьому іншому сприйнятті варто зупинитися докладніше. Ми вивчали умови, за яких узагалі стаються мовні похибки, потім чинники, що впливають на різний характер перекручень у самій похибці, але до ефекту, який справляє похибка сама по собі, не беручи до уваги причин її виникнення, навіть не підступали. Взявшись і за це, ми, врешті, будемо змушені наважитись і визнати, що в окремих випадках мовна похибка має певний сенс. Що це означає — «певний сенс»? Гаразд, це означає, що ефект мовної похибки такий, що вона, можливо, має право на те, щоб її вважали за повновартісний психічний акт, який прагне задовольнити власні цілі; розуміли як дію, що має певний зміст і значення. Досі ми вели мову про похибки, але тепер видається, ніби сама та похибка — іноді цілком правильна дія, що заступає іншу дію, — ту, яку сподівались або намірялись виконати.

Цей сенс, притаманний самій похибці, в окремих випадках видається цілком зрозумілим і ясним. Коли голова, провадячи засідання палати депутатів, уже першими своїми словами закриває його замість відкрити, ми, знаючи всі обставини, за яких скоєно мовну похибку, схильні вважати, що ця помилка сповнена сенсу. Голова не сподівався добра від засідання і був би радий одразу ж і закрити його. Знайти тут сенс, тобто розкрити значення мовної похибки, для нас зовсім не важко. Або коли одна дама, ніби захоплюючись, каже товаришці: «Ох, який у вас чарівний новий капелюшок, — ви самі його так гарно одоробили?» замість «оздобили», то ніяка наука в світі не завадить нам витлумачити цю похибку як вислів: «Не капелюшок, а справжнє одоробло». Або коли інша дама, відома як натура енергійна, розповідає: «Мій чоловік запитав у лікаря, якої дієти йому дотримуватись, але лікар відповів, що йому дієта непотрібна, він може їсти і пити все, що я хочу», то ця мовна похибка незаперечно свідчить про наявність у жінки досить послідовної програми.

Шановні добродійки і добродії, якщо виявиться, що словесні та й будь-які інші похибки мають сенс не тільки в окремих нечисленних випадках, а в своїй переважній більшості, то цей сенс, про який ми ще досі не говорили, неминуче стане для нас найцікавішим об’єктом, з цілковитим правом затьмаривши всі інші позиції, що з них ми оцінювали хибні дії. Ми б змогли тоді полишити всі фі­зіологічні або психофізіологічні обґрунтування і взялися б до суто психологічних досліджень сенсу, тобто значення і наміру хибних дій. Звичайно, нам не обійтися без залучення ширшого матеріалу спостережень, які б допомогли підтвердити наші сподівання.

Перше ніж здійснювати цей намір, я хочу вас запросити піти зі мною ще й по іншому сліду. Часто трапляється так, що письменник використовує словесні похибки або інші різновиди хибних дій як засоби поетичного вислову. Сам по собі цей факт уже має показувати нам, що похибку, приміром мовну, письменник аж ніяк не вважає за безглузду, бо зумисне її відтворює. Таж не можна стверджувати, ніби письменник випадково помилився на письмі, а потім лишив ту письмову похибку на вустах свого героя як словесну похибку. З допомогою мовної похибки письменник прагне на щось натякнути, і ми можемо дослідити, на що саме, може, він просто натякає, що особа, про яку йдеться, розвіяна чи втомлена або ж у неї от-от станеться напад мігрені. Звісно, не слід переоцінювати думку, ніби письменник свідомо використовує мовні похибки. Адже вони й справді можуть бути безглуз­дими, простою психічною випадковістю, або ж матимуть сенс тільки в рідкісних випадках, і письменник зберігає право, доопрацьовуючи твір, виповнити їх змістом, щоб ужити для своєї художньої мети. Тож не треба дивуватися, що про мовні похибки ми більше дізнаємося від письменників, ніж від філологів і психіатрів.

Такий приклад мовної похибки є і в Шиллеровім «Валенштайні» («Піколоміні», І дія, 5-а картина). В попередній сцені Макс Піколоміні якнайпалкіше боронить партію герцога і натхненно розводиться про благословення миру, які йому відкрилися під час подорожі, коли він супроводив до табору Валенштайнову доньку. Максів батько й двірський посланець Квестенберґ просто приголомшені його словами. Після цього п’ята сцена розгортається далі:

Квестенберґ

О лихо нам! Невже і справді так?

Скажи ж, мій друже, чи й надалі

Ми його лишимо у цьому божевіллі

І не гукнемо вмить його назад,

Щоб враз полуду на очах розбити?

Октавіо (виходячи з тяжкої задуми)

Тепер уже й мені відкрились очі,

Й невтішного чимало прозираю.

Квестенберґ

Що саме, друже?

Октавіо

Прокляття подорожі цій!

Квестенберґ

Чого? Що сталося?

Октавіо

Ідіть, я мушу

Негайно рушить по сумному сліду,

На власні очі бачити, ідіть.

(Хоче відпровадити його.)

Квестенберґ

Куди? Навіщо?

Октавіо (квапливо)

До неї!

Квестенберґ

До...

Октавіо (поправляється)

До герцога! Ходімо...

Октавіо хотів сказати «До нього», до герцога, але помилився і виказав своїми словами «До неї» принаймні те, що дуже добре знає, від кого походить той вплив, який змусив молодого героя вихваляти мир.

Ще виразніший приклад спостеріг О. Ранк у Шекспіра. Він знайшов його у «Венеціанському купцеві», в славетній сцені, де щасливий коханець має вибрати одну з трьох скриньок, і я, мабуть, учиню найкраще, коли зачитаю вам короткий витяг із Ранка.

«Поетично надзвичайно добре мотивовану і технічно блискуче застосовану мовну похибку, що, як і словесна похибка, котру знайшов Фройд у «Валенштайні», свідчить, що письменник добре знає механізм та сенс цієї похибки і приписує таке розуміння й слухачам, ми бачимо в Шекспіровому «Венеціанському купцеві» (III дія, 2-а сцена). Скутій у виборі чоловіка волею батька, що хотів визначити його жеребкуванням, Порції досі щастило уникати всіх нелюбих її серцю женихів. І коли нарешті в Бассаніо Порція побачила чоловіка, якого і справді покохала, то вже боїться, що й він обере не ту скриньку. Найрадніше вона б йому сказала, що навіть і тоді його кохатиме, але її стримує присяга. Героїні з цим внутрішнім роздвоєнням поет вкладає у вуста такі слова, з якими вона звертається до свого бажаного жениха:

День-два заждіть, прошу вас, не хапайтесь…

Невдало зробите ви вибір — я

Не зможу бачитися з вами більше.

Тож почекайте! Каже щось мені

(Хоч не любов, звичайно), що нізащо

Вас втратити я б зараз не хотіла...

…Зробити вибір я б навчила вас,