Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

Де б я не був, завжди дещо залишав. Хтось щось брав і тягнув за собою, обтяжуючи собі ходу. А я йшов легко, порожнем. Та ще й відщипував зі свого багажу. Як мисливець у тайгових обродах, залишав по собі дрібку соли, сірничину, жменьку крупи. А можна й по-иншому сказати: сіль правди, огниво мислі, хлібець добра… І що я спізнав при сьому — наповнення. Все, що залишав по собі за сто літ, тепер зі мною, в мені — складене, наче в стільниках бездонного вулія.

Золотий мед віку.

А ще я ніколи не затоптував чужих слідів. На болотах чужий слід — порятунок. Та й на житейських дорогах, якщо добре розмислити, теж хтось уже ступав перед тобою. І коли не погордуєш схилитися, матимеш велику поміч. Пригадую, як на Криті море бавилося моїми слідами на піску. Велике вічне море мало до них увагу — і мене се невимовно втішало, як дитину.

Міркуймо, які залишаємо сліди.

Скриня маленьких секретів

Є знання, які наче й непотрібні, але радісно тримаються твоєї голови. Десь у різні часи в різних місцях і від різних людей ти їх набув і держиш у скрині пам’яти про всяк випадок. Такі собі маленькі секрети на пожиток для уважливих.

Голу жінку комарі не кусають. Цілком голу.

Запах відчуєте гостріше, якщо ніздрями затримаєте воздух, аби зігріти його.

Багато голубів — на ситий рік.

Гіркий перець (я його люблю) не слід кусати, ліпше різати тоненькими кільцями і так доносити до рота.

Птиці в тривалих перельотах набивають собі під пахвами тверді мозолі, які їм помагають «різати» вітер. Як мозолі наших сердець.

Муравлі — великі п’яниці. Вони підгодовують власними яйцями мушок, котрі пирскають п’янкою слиною.

Зозуля кує — пару собі глядає.

Щука в місяці маї міняє зуби.

Когути на світанні починають піяти з дальніх кутків.

Птиці ніколи не співають над морем.

Голуба барва холодить око, освіжає простір.

Гроші, як ніщо инше, пахнуть своїми хазяями.

У жінок природна увага до деталей. Тому вони найліпші слухачі.

Коли ми сміємося, вік наш визначити важко.

Перед грозою пахне рибою, після грози — раками.

Найголосніше співають птиці-самці. Надто коли самиці сидять на яйцях.

У стаді першими йдуть черлені корови, за ними чорні, далі — бурі.

Сніг найліпше пахне в ранковий час.

Не випалена добре цегла робить будинок сирим і рихлим.

Стара книга пахне так, як і стара людина.

Птиці незміримо більше сидять, аніж літають.

Не кидайте у птахів каміння — розклюють ваші добра.

Найлегший день — четвер. У четвер піддаються й труднації.

У неділю пси по-иншому гавкають.

Аби квашення не пліснявіло, на дно діжі слід класти річкову гальку.

Колючі вуса — колючі очи — колючий язик.

Зозуля в голому лісі — на «голий» рік.

Компас у лісі — дерева. З північного боку гілля росте погано.

Євреїв воші не люблять, бо в них квасна кров.

Ведмедиця, коли зачує кончину, родить у барлогу двійню.

Ведмідь ніколи не зачепить жінку.

Ведмідь, коли заб’є ведмедя-суперника, хоронить його в ямі.

Перепілка водопій не шукає — п’є росу.

Потреба запитувати

«Чи я теж помру?» — спитала мене якось дитина, сусідська дівчинка.

«З усіма се колись стається», — сказав я, заскочений зненацька.

«А хіба я побачу, що вмерла?» — поцікавилося дівчатко.

Я був оглушений тими словами. Направду: хіба з тобою може статися те, чого ти не зазнаєш? Для простої дитячої душі смерті не існує.

Але ж ми — великі діти.

«А як ти став дорослим, діду?» — запитала мене та дівчинка иншим разом.

«Як? Мені дуже любилося бути дитиною. Я хотів лишитися нею завжди. А дорослі мені весь час наказувати: «Хоч умри, а будь людиною!» От я змирився і став нею».

Йшов бродник полем і перестрів жінку:

«Поможи мені, молодице, вийти на битий шлях».

«Ніколи мені», — відмахнулася та.

Пішов далі старець і побачив косаря:

«Не покажеш, добрий чоловіче, як потрафити на путь?»

«Чому би ні?» — зрадів той, що перепочине, а заодно й почує щось нового від мандрівця.

З тої пори чоловік робить і спочиває — ділить час порівну. А жінка все в роботі — і все їй ніколи.

Хіба важко ми робимо не для того, щоб легше жилося й ліпше спочивалося?!

Потреба запитувати навчить тебе більше, ніж самі відповіді. Якщо хочеш почути правильну відповідь, навчися правильно запитувати. І не конче инших, але й самого себе. В прикростях, нещасливих збігах, невдачах запитуй себе: що доброго в сьому? І щоразу щось найдеш. І дедалі частіше в попелі втрат зблисне тобі золота крупа.

Сій запитання, що зрощують знаття.

Де біда наших нещасть? У Біробіджані знався я тісно з одним рабином. Сила люду ходила до нього на розсуд. Чоловік знав кріпко богословську науку, а некнижна мудрість його була — як вода. Не міг я начудуватися, що для кождого мав той різний одвіт. І дуже часто — без слів. Питали його, приміром, різні люди: «Чому я такий нещасний?» Відповідаючи одному, рабин постукав себе по чолові. Другому — по серцю. Третьому — по кишені. Четвертому — нижче пояса… А коли я найшов слушну хвилю, щоб і собі запитати, старий мудрагель здвигнув плечима. Видати, руки його втомилися «говорити», не кажучи вже про немічний у деяких випадках язик.

На той час я вже знав, що головного в сьому світі словами не поясниш.

«Діду, ви боїтеся вовка?» — спитало мене сусідське дівча.

«Боюся», — відповів я.

«А як боїтеся?»

Я подумав і почав трястися.

Дівчатко глянуло на мене спочутливо:

«Діду, вовк не такий страшний! Дивіться: я теж боюся, але моя шкіра не трясеться…»

В котрий раз дитина дала мені урок простої мудрости.

Навід старших. Пригадую, як дідо Стойка зБаната радив мені, молодому: «Поклади журу в горнець і закопай у хащі».

А ось дещо з напучувань китайця Чан Бао, з яким ми зійшлися в тайговому ловецтві: «Не оглядайся без потреби на те, що чиниться довкола. Те, що стається коло тебе, але без тебе, — власне, й не стається. І тобі немає до того жури».

Кукумир, що звікував свій тривок у хащах Алтаю, признався якось: «Смерть обходить мене, бо я їй відмовив».

А руський монах на Афоні висловив особливо втішну для мене заувагу: «Доки ти