Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

в Москву, бо сам народився в Підмосков’ї. Іншого місця для продовження кар’єри, ніж улюблена столиця, Полинін не бачив. Усі старання спрямовував на те, аби звернути на себе увагу, і зрадів, коли минулої весни відкликали з фронту до Москви. Чекав пропозицій і отримав їх — направили після перепідготовки спершу в Ковель, у районний відділ, потім — Рівне, і ось уже півроку — Луцьк.

А ще й дружина…

Чорт із нею, для чого зараз про Клавдію — Клавку! — думати.

— Так, я слухаю тебе, капітане.

Чорнявий, поголений, із піжонськими вусиками та овіяний легенькою хмаркою дорогого, явно трофейного одеколону капітан Нечаєв засовався на стільці. Потім не витримав, підвівся, обсмикнув кітель.

— Вибачте… Не розумію питання, товаришу майор.

Полинін підсунув до себе трофейний срібний портсигар. Та де трофейний, з особистих речей одного старшого лейтенанта, льотчика, збитого за лінією фронту, який потім доводив, що не завербований, хоч на ньому ані подряпини, мовляв, пощастило. Витяг цигарку, «Казбек», завжди перекладав їх із пачки. Запропонував капітанові, той нахилився, узяв двома пальцями, обережно, наче боявся обпектися чи могли вкусити. Закурив, загасив запальничку та, побачивши, що старший не поспішає, знову клацнув, видобувши вогонь, підніс майору. Тепер пахкотіли обоє, і Полинін заговорив після другої затяжки, дивлячись убік, на березневий ранок за вікном.

— Ти, Нечаєв, тут уже третій тиждень. Сам звідки? Та знаю, з Тули. Уперше на Західній Україні. Яка, нагадаю, тривалий час була під владою буржуазної Польщі, а потім — трішки під нами. Далі німці. Регіон специфічний, народ не простий. Не такий, до якого ти звик у своїй Тулі чи взагалі — у нашій, радянській Росії. Їх тут дурили й морочили, тому до будь-якої влади місцеві ставляться з недовірою. Ми, капітане, прийшли сюди назавжди. Згоден?

— Час покаже.

— О! І що ж тобі час покаже, прянику тульський? Тут влада поміняється?

Цього пряника Нечаєв чув від майора не вперше, і не вперше проковтнув, відповівши натомість:

— Мене можуть на інше місце перевести. Я ж військовий, куди накажуть.

— І всюди начальство бачитиме твої круглі очі? — гмикнув Полинін. — Удаєш, що не знаєш, про що йдеться. Або не вдаєш. Справді не доходить, і це ще гірше для нашої служби. Ти оперативник, капітане. Повинен знати, чим живе місцевий народ, інакше не впораєшся. Вийде пшик. — Він зробив губами звук, ніби випускав дим.

— Ну, я вивчаю…

Майор перевів погляд на Нечаєва.

— Що ти вивчаєш? Кажи, я слухаю. Які тут переважають настрої, як люди нас сприймають. Відповідно до того вестимеш свою роботу, щоб пшик не вийшов. Чи не звертаєш уваги?

Капітан переступив з ноги на ногу.

— На таке важко не зважати. Навіть сказав би, неможливо.

— На яке — таке? У нас тут не душевна розмова. Я ставлю дуже серйозне запитання. — Полинін легенько хлопнув широкою долонею по столу. — Доповідайте про настрої серед тутешніх людей, товаришу капітан.

Нечаєв поклав недокурок у бляшанку з-під консервів, яка заміняла хазяїнові кабінету попільничку, знову обсмикнув кітель, поправив і трохи підтягнув ремінь.

— Ворожі настрої, товаришу майор. Я служив у Харкові, потім — Полтаві, Києві. Міста нами звільнені, і вулицями я міг ходити та їздити вільно. Бо мене як визволителя там сприймали. Тут, у Луцьку, постійно озираюся. Хоча — ви читали мою справу — не з лякливих.

— Та геройський ти офіцер, Нечаєв, мови нема, — відмахнувся Полинін. — Десь таке я й хотів почути. Правильно мислиш. Не бійся надалі так говорити. Не вважаю тебе боягузом, та про власну безпеку треба дбати. Ми хоч вибили звідси німців, наші гармати вже можуть дострелити до Берліна, а тут усе одно ходимо, наче у ворожому тилу, а не на своїй землі. Тобі так не здається?

— Здається. Але ж ми тут, правда, не в себе вдома, товаришу майор.

Говорячи, капітан дивився йому прямо в очі, не відводив погляду, і Полинін спершу не зрозумів, що саме той ляпнув. Навіть зиркнув на край недокуреної цигарки, яка поволі тліла. Зробив останню велику затяжку, потім глянув на Нечаєва так, ніби бачив уперше. Ураз дійшло: капітан не бовкнув, не помилився, не обмовився — він справді так думає.

— Отже, не в себе. Ти хочеш сказати, ми зайшли в чужий дім?

— Ви мене трішки не так зрозуміли.

— А ти висловлюйся чітко, коротко і ясно. Бо я повинен розуміти тебе правильно. Аби знати, як нам працювати далі. І, головне, чи годишся ти для роботи, заради якої тебе сюди відрядили, — боротьби з націоналістичними бандами та іншим ворожим елементом.

Нечаєв прокашлявся.

— Звичайно, радянська Україна — це наша територія. Але в мене є дуже велика підозра, товаришу майор, що керівництво помиляється.

Полинін потер перенісся вказівним пальцем — завжди так робив, коли опинявся в незвичному й дивному для себе становищі.

— Що після таких слів накажеш із тобою робити, капітане? Мене попереджали приватно про твій дурний язик. Та я не міг припустити, що аж настільки дурний.

— Я не кажу нічого дурного.

Тепер Нечаєв говорив упевнено, карбуючи. І Полинін, який за роки служби бачив багатьох, зрозумів, що капітан — із тих, хто стоятиме на своєму й готовий, як треба, померти, та не змінити думки. Подібні до нього вигукували ім’я Сталіна на допитах розкраяними губами та спльовуючи уламки зубів, обіцяючи своїм катам усі можливі покарання за гріхи, — адже не бажали визнавати власних помилок, уперто записували всіх у вороги. Вони не підписували зізнань у сподіваннях, що рано чи пізно справедливість візьме гору, їх звільнять, реабілітують, натомість Полинін і йому подібні поміняються з ними місцями.

— Тоді поясни, будь такий добрий, як тебе розуміти.

Капітан знову прокашлявся.

— Ми нічого не вдіємо, товаришу майор. Ми з вами в цих краях чужі. Нам не довіряють настільки, що не братимуть їжу з наших рук, хай би помирали з голоду. Місцеві люди подумають — ми хочемо їх у таких спосіб отруїти.

— Спостереження цікаве. І так є насправді, — кивнув Полинін. — Але це зовсім не значить, що довіри до радянської влади і нас, її представників, її органів безпеки, не буде ніколи. Ми рано чи пізно довіру здобудемо.

— Ми — ні, — відчеканив Нечаєв. — Питали про тутешні настрої? Так ви, напевне, краще за мене знаєте: довіряють більше місцевим, своїм. Але якщо в тому ж Києві радянська влада до війни була двадцять років і наших спеціалістів за таких сприймали, тут, на Західній, ви ж самі щойно нагадали, влада мінялася кілька разів. І всякий раз вона була до людей ворожою. Навіть нашу, радянську,