Андрій Анатолійович Кокотюха - Біла ніч

має справу з регулярними військами НКВС. Досвід показав: вони вміють брати масою, у відкритому бою не знають страху, їхній наступ не завжди можна зупинити. Проте тактики війни в лісах вони не навчені, і швидше дадуть собі раду на міських чи сільських вулицях або в полі. Лісів же ці вояки поки бояться, тож іще намагаються не заходити надто далеко. Чимось нагадували німецьких карателів, хоча нахабства радянські мали справді більше — Максиму б цього не знати!

Коли вдалося змусити солдатів відступити, Східняк вчасно зупинився. Спокуса гнати їх далі, маючи для того дуже обмежений людський і збройний ресурс, була великою. Замість того рушив у протилежний бік, занурюючись у ліс іще глибше, і за півгодини наткнувся на своїх — уцілілих солдати ледь не взяли в кільце. Побачивши перед собою чотового Довбуша, до смерті втомленого, брудного, але — живого, Коломієць не стримався, підбіг, коротко й міцно обійняв.

Потім підрахували втрати. З двадцяти лишилося дванадцять, разом із Граком і Тихим.

— Вони наче виросли, друже командир, — пояснив Довбуш. — Їх друг Опришок вчасно помітив. Першим стрелив, тут же впав сам.

— А так би полізли й не вирвалися, — погодився Максим. — Нас усіх туди за ручку привели, мов дітей малих.

— Зрада?

— Я казав, — укотре вліз Грак.

— Без мудрих ясно, — кинув Коломієць. — І міркувати треба, як далі в таке не вступити. Бо не ми одні…

Сказав — і враз захлинувся власними словами, осяяний несподіваним здогадом.

— Що? — напружився Довбуш.

— Та, — відмахнувся Максим. — Я про своє.

— Голяк зрадив.

— Я теж так думаю. Хоча треба перевірити.

— Кому треба — хай роблять. На те маємо СБ.

— Маємо, маємо.

Зараз у Максимові знову прокинувся міліціонер. Думки ширяли десь далеко. Його переймало щось більше, ніж пастка, у яку втрапили — явище таке саме щоденне, як і бої та втрати. Йому вдалося швидко вийти з розмови, повів залишки групи на облаштовану базу, де й мало бути місце збору. І вже потім, коли люди нарешті змогли відпочити й зайнятися собою, відійшов далі, умостився під березою.

Заплющив очі.

Знову прокрутив у голові ситуацію.

Отже, Михайло Голяк, який відгукувався у війську на псевдо Гонор, став подвійним агентом і зрадив. Це передана ним неправдива інформація про мобілізованих у Мокреці змусила повстанців прийти в засідку. План майже вдався, аби не зашкодив тому не дуже зграбний солдатик.

Ніби звичайна справа: повстанців ловлять, мов рибу сіткою, уже третій місяць.

Але, але, але…

Розплющивши очі, Коломієць перевернувся на правий бік.

Потім сів, прихилившись до дерева. Пошукав і знайшов суху гілку, взяв, покрутив у руках. Різко махнувши, розсік нею повітря, аж свиснуло.

Непокоїла одна деталь, якій Максим надав значення лише тепер.

Грипс з інформацією не залишили в певному місці, як часто це водиться. Їх зі сховків забирали зв’язкові, передаючи естафетою далі. І отримати завдання вирушати в Мокрець міг будь-який інший командир. Адже зазвичай для НКВС не мало значення, який саме повстанський відділ оточити, загнати в пастку, ліквідувати. Є наказ випалювати вогнем увесь повстанський рух, і наказ цей послідовно виконувався.

Але цей грипс передали саме для хорунжого Східняка.

Його загін не отримав завдання від вищого командування.

Навпаки: Коломієць поставив командира до відома, і той погодив його операцію.

Максим сам пішов у пастку.

Її приготували для нього, не інакше.

Хтось полює на нього, персонально.

І це тільки початок.

Коломієць, сильно натиснувши, переламав гілку навпіл.

2

Луцьк, будівля Свято-Троїцького собору, слідчий відділ НКВС

— Розкажіть, товаришу капітан, мені про настрої серед громадян.

— Винуватий.

— У чому ваша провина?

Майор Полинін подався вперед, примружив очі, обіперся на покладені на стіл руки, зігнуті в ліктях, витягнув шию. Таку манеру виробив на фронті, не навмисне, мимоволі, коли доводилося допитувати людей у погано освітлених бліндажах, а він мусив бачити їхні лиця. Зараз кабінет добре освітлювався, та звичка — друга натура.

Дружина дратувалася, бо часто говорив із нею так само.

Але то нічого, думки Клавдії майора з деяких пір мало цікавили.

Капітан Нечаєв мовчав, і Полинін повторив:

— Я слухаю тебе.

Різкий перехід на «ти» теж став частиною його тактики. Коли був начальником особового відділу одного з батальйонів Воронезького фронту, потім — служив в особовому відділі Першого Українського, несподівано відкрив: офіцерам, навіть молодшим, раптове «тикання» здебільшого вибиває опору з-під ніг. Це обеззброює, особливо якщо перед тобою старший за званням військовий. Особові відділи мали більше повноважень, тому навіть звичайний лейтенант, котрий щойно заступив на посаду, вже за короткий час міг не боятися капітана, а то й майора.

За два з половиною роки особіст Полинін поставив на місце багатьох, котрі дозволяли собі зариватися. Перед ним козиряли медалями й орденами, не лінувалися переповідати послужні списки й грозили скаржитися на тилового щура не лише командуючому фронтом генералові Ватутіну, а й особисто товаришу Сталіну. На що в Полиніна, який у таких випадках майже ніколи не підвищував голос, завжди була однакова відповідь: герої не здаються ворогам. Потім сидів, курив і не заважав обурено кричати про те, що, мовляв, ніхто ворогу не здавався, потрапили в оточення, лінія фронту зсунулася й опинилися в тилу, літак збили за лінією фронту, втекли з табору, піднявши там повстання тощо. Виправдань перебуванню в тилу ворога завжди вистачало. Хоч, на думку Полиніна, фантазії у фронтовиків, солдат він, сержант чи офіцер, здебільшого бракувало. Усі тиснули на помилки особіста, а себе іменували героями, котрі потрапили в скрутне становище й вийшли з нього гідно.

Отак, давши виговоритися й дочекавшись, поки почнуть повторюватися, Полинін старанно душив недопалок, клав на стіл лікті, нахилявся вперед і, дивлячись просто у вічі візаві, не питав — випльовував через губу:

— Ти все сказав?

Майже завжди допитуваному бракувало повітря. Він ворушив губами, плямкав, шукаючи потрібних слів. Але пронизливий погляд особіста підказував навіть не дуже розумним і метикованим: жодні слова тут не потрібні й не матимуть значення. Цей невисокий, міцно збитий, схожий на молодого ведмедика офіцер особового відділу вже все для себе вирішив, подумки склав рапорт, підшив до справи й передав вище по інстанції. Далі хай розбираються інші й беруть відповідальність на себе — відпускати, не знайшовши провини, засилати у штрафний батальйон, присуджувати строк у таборі, позбавивши звань і нагород. Або — до стінки, як того вимагають закони воєнного часу.

Федір Макарович Полинін завжди звітував про високі результати. Тому його після успіху Рівненсько-Луцької операції залишили тут керувати оперативним підрозділом обласного НКВС. Майор вважав це засланням — хотів піти на підвищення й повернутися