Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона

Проклята тиша, здатна довести до божевілля, розпанахувала мені груди, переставляла місцями все, що, на її думку, не так розташоване, добувала мене зсередини і гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холодній спині. Докурю і йду. Вирішив це твердо, і передбачення скорого кінця безглуздої мандрівки надавало сили. Здавалося, що я врешті опанував себе, а проте не покидало відчуття, що зараз таки дремену, мов сполоханий заєць, і бігтиму дорогою, не озираючись.

Але тут відбувся спалах.

11

Спалах відбувся зненацька. Долина зблиснула, як люстерко проти сонця, але за мент знову потемніла, тільки там, в глибині, ще світиться осяйна баня, котра й справді нагадує за формою курінь.

Ось почулося таємниче шемрання і метушня, безліч приглушених голосів раптом увірвалося в поле мого слуху, всі вони прямували до світляної бані, а вона горіла самотньо і пишно, а найдивніше – не освітлюючи простору довкола себе, хоча її яскраве сяйво повинне було б вирвати з темряви певну територію. Вся долина ожила і закипіла, я нічого не бачив, але виразно чув, як прокидається життя, навіть папороть і каміння під ногами заворушилися й збуджено заклекотіли, здавалось, мене зараз зіб’є з ніг зелена хвиля порослі, кущі сколихнулись і шумом своїм оточили з усіх боків.

Високо в небі спалахнула зірка, світло її пульсувало не повільніше биття мого серця. І тут я помітив, що й світляна баня пульсує в тому ж ритмі. Зірка і баня мов перегукувалися, і була їхня бесіда спокійною й, здається, не позбавленою змісту. Я миттю зібрався докупи, все тіло напружилось і скидалося вже на чіткий, не розбитий на клани механізм, щез той страх, який загніздився було в душі, щезла примара невідомості, я сам пульсував, світився й перегукувався з зорею.

Оце і є та довго очікувана нагода розкрити таємницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва, все ще не випускаючи з рук сікача. Що ближче підходив до нього, то шум довкруж усе несамовитішав, здавалося, що завіває завірюха, папороть попід ногами вирувала, мов розбурхане море, і я мало не збився з ніг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшілім камінні, спотикались, а кущі кипіли білим цвітом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмірів. Пульсування світла зірки й бані ставали все інтенсивнішими і скидалися на черги скорострілу. Раптом ліва нога проїхалася гладкою брилою, я не втримався і беркицьнув у кущі, сікач випав з рук. Мені вдалося його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.

Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.

Якщо не стежити за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво залишалося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда – сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції – все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-но він одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

Тепер остаточно втратив рештки хоробрості – повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого – бо ж гнав під гору.

12

У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:

– Ти не бачив там Андрійка?

– Де?

– Ну як де? Він грався біля хвіртки.

– Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.

– Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?

Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов дорогою. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.

– Що ти тут робиш?

– Граюся.

– Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:

– А камінчики? Забери камінчики!

Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

– Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!

Малий сміявся і тішився невідомого чого. Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.

– Ну, я тобі зараз!.. – приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.

Ми напосілися на нього – чого він подався аж так далеко?

– А мене вуйцьо забрав.

– Який вуйцьо?

– Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.

Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.

– Ти щось розумієш?

– Так само, як і ти.

– Хто ж то міг бути?

– Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.

– Але ж ці камінці… вони схожі на дорогоцінні.

– Схож… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?

– Нічо.

– Він тобі показав, як вертатися додому?

– Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?

Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.

– Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.

– Слухай, – перестрашилась Христя, – піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні – клопоту не оберешся.

– Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.

– А коли ні, то хто повірить в твої балачки? Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.

13

Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.