Марія Семенівна Галина - Автохтони

цьому був наш порятунок. У відданості традиції. Знаєте, скільки сервільного лайна я відхилив? Лібрето опери про хліборобів. Балет, де Ленін на броньовичку виконував па-де-де з цією, як її… І революційні матроси на передньому плані танцюють «Яблучко».

– А що, – він на мить замислився, – могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інессою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорні графічні силуети. З лісовичкою небіжчик. І броньовик такий графічний, чорний, конструктивістський. А на задньому плані багряна, на ціле небо заграва. Страшелезна заграва, як у Реріха, ну, розумієте… І величезний вершник у будьонівці й на блідому коні. Армагеддон, у багряний небокрай валяться білі колони, ґрати Літнього саду, всі в огні, дивний світ, який гине, який вже ніколи не повернеться.

– Красиво?! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немає, і все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом!

Шпет, засунувши тремтячі руки в кишені атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, і він із полегшенням рушив за Шпетом.

– Скажіть, а от, – Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки він, відхиливши запропонований Шпетом кістяний пожовклий ріжок на довгому бронзовому держаку, надягав черевики, – а що таке взагалі ця шпанська мушка?

Він зав’язав шнурок і випростався. Шпету було ніяково, але цікаво.

– Насправді це ніяка не мушка. Жук. Родини наривників. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзівка, тільки вужчий і десь удвічі менший. Вуса довгі. І якщо його зачепиш, він, перепрошую, ніби гидить брунатним. Пече. І ще відригує. Їх повно-повнісінько всюди.

– А… – Шпет підвів брови. – Смердючка?

– Ну так. Ми їх у дитинстві так називали.

– Нічого собі! Так це і є шпанська мушка?

– Вона і є. Шпанка ясенова. Ось те, чим вона паскудить, і ще відрижка – це і є дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печінку діє. Взагалі, отруйний він. Маркіз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смерті цією шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно?

– Ось ця, – сказав Шпет приголомшено, – ось ця зелена смердючка!

Йому стало шкода Шпета. Стільки втрачених можливостей.

Нитка розжарення у лампочці вібрувала з неприємною частотою, аж зуби заскимліли.

– Хочете, я вам лампочку поміняю? У вас є запасна?

– Даруйте, – сказав Шпет. – Але навіщо?

– Вона мерехтить. Неприємно ж. Ось-ось перегорить, а вам високо на драбину лізти.

– Вона так мерехтить уже п’ятдесят років. А ви що, не знали? Вони відразу після війни купили в американців партію вічних лампочок. Потім у США лобі виробників продавило заборону на їхнє виробництво. Навіть патент знищили. Вигідніше, якщо перегорають швидко, розумієте? Ті, які вже надійшли у продаж, здебільшого просто побилися, ламкі все ж таки, але тут стеля висока. Випадково не зачепиш.

– Зрозуміло, – сказав він, – дуже дякую. За консультацію.

– Нема за що, – з гідністю сказав Шпет і знову швидко, у такт лампочці закліпав. – Жук-смердючка! Хто б міг подумати!

Ледь тільки він вийшов, вітер вліпив йому відчутного ляпаса.

* * *

Здавалося, сніг порошить з однієї точки в зеніті. Немовби він стояв усередині скляної кулі, чорні будинки, помаранчеві, цитринові квадратики вікон, м’який сніг…

Площа була залюднена, і всі гомоніли різними мовами, і не всі мови були йому зрозумілі. Багато хто хверцював у зелених циліндрах. Чому в зелених циліндрах? Хіба день Святого Патрика сьогодні? Черевики зелених циліндрів залишали на припорошеній снігом бруківці чорні сліди – сніг швидко танув.

Хотілося посидіти за столиком біля вікна, в теплі, в напівтемряві, дивлячись, як ззовні безшелесно падає сніг. Сніг – це добре, якщо дивитися на нього з вікна…

Він роззирнувся. Туристи, туристи. Жодного місцевого. Хоча… Дама у фетровому капелюшку та вуалетці прикривалася від снігу вишуканою парасолькою із мереживною облямівкою. Звідки вони їх беруть, таких дам? Він про всяк випадок озирнувся, але візка кінооператора поблизу не було. Крихітний собачка в попонці, бридливо підбираючи лапки, намагався триматися якомога ближче до фетрових ботиків дами. Дами з собачками завжди знають, що до чого. Вони тут мешкають і далеко не відходять.

– Вельмишановна пані! – сказав він. – Добродійко! Перепрошую! Чи не підкажете, де тут можна пообідати?

Дама зупинилася, суворо поглянула на нього з-під вуалетки. Собачка, підвівши одну лапку, відразу ж всівся їй на ботики.

– Тільки-но приїхали?

Він мовчки визнав її правоту.

– Тут на кожному кроці, буквально. Он, бачите? Й он там…

Мабуть, вчителька. Можливо, навіть вчителька музики.

– А ви самі туди б пішли? Де ви вважаєте за краще обідати?

– Вдома, – сказала вона сухо.

– Мені б щоб спокійно. І без гучної музики. І смачно. І не для туристів.

– Тут усе для туристів. Але я б порадила Юзефа. Ви до єврейської кухні як?

– З розумінням.

– У Юзефа печеня непогана. А фіш так собі. Але якщо вам не подобається єврейська, он там, у провулку, грецький.

Собачка дрібно тремтіла мокрими вусиками й мокрим чорним носом. Вуха тріпотіли, неначе крила нічного метелика.

– Єврейський мене влаштує.

– Я так і подумала, – суворо сказала жінка в капелюшку. – Начиняну шийку можна брати. Юзеф її непогано готує. Мама його з рибою завжди проблеми мала, а ось з куркою могла домовитися.

– Красно дякую.

Сніг опадав на купол парасольки, залишаючи темні сліди на тканині… Як називається цей колір? Попіл троянди? Так, здається, попіл троянди.

Ресторан виявився навіть затишнішим, ніж він сподівався, з клейзмерською музикою і білими крохмальними обрусами. Столик біля вікна був вільний.

У кутку стояв фікус у діжці. Пластиковий чи справжній? На дотик ніби справжній. Не зрозумієш. Він спідтиха смикнув за листочок, той відірвався і залишився у нього в руці.

– Вам як завжди?

Офіціант з’явився безгучно, як бетмен, весь у чорному, дуже суворий і дуже молодий. І не єврей. Здається.

– Начиняна щука сьогодні особливо вдалася, – довірливо сказав офіціант. – Фіш. Гефілте фіш.

– Ні, дякую. Тільки не рибу.

– А, – кивнув офіціант із розумінням, – ну тоді шийку або кльоцки. Я гадав, ви турист. Приїжджають і відразу ж вимагають фіш. А у мами Юзефа фіш ніколи не виходив, якщо чесно.

– А чому ви тоді запитували «вам як завжди»? Якщо думали, що я турист?

– Традиція, – сказав офіціант. – Приїжджому самотньо. Він гадає, його запам’ятали в обличчя. Впізнали. Йому приємно, він починає сюди весь час ходити.

– Так у вас же всюди питають «вам як завжди».

– Я ж кажу, традиція…

– Тоді треба навпаки, мабуть. Мовляв, як приємно бачити вас уперше в нашому закладі… Ніби від протилежного.

– Я що, підрядився кожного в обличчя запам’ятовувати, – сказав офіціант. – Так що будемо замовляти?

– Шийку, ну з чим вона зазвичай йде, так? Потім,