Інна Турянська - Коли дружина стає драконом, Інна Турянська

Епізод 3

Степан Морозний повернувся у свій номер. Терміново треба обговорити цю ситуацію з Діною. Його дружина була теплою та милою, тож могла поладнати з будь-ким…навіть з такою холодною та інколи немилою жінкою, як дружина Артура Мищенка. 

— Мила, ти знаєш, що Віра з Артуром посварилися? — почав говорити чоловік завалюючись на диван.

— Тепер знаю, – стримано відповіла Діна. Здавалося ця ситуація геть її не збентежила.

— Я не розумію, тільки приїхали, а вже якісь чвари…та матінко рідна, як же так? — обурювався сам до себе чоловік, – Ти би бачила Артура, він сам не свій…якийсь весь на нервах. Я вже давно його таким не бачив. Але найкепськіше в усьому цьому, що він зробив крайнім мене! 

— Кави? — мило всміхнулася Діна, присідаючи поруч. От як їй завжди це вдається? Заспокоїти його одним словом, одним поглядом, одними обіймами. 

— Можна. Але найбільше мене обурює навіть не це, — вів далі Степан, спостерігаючи за дружиною, яка метушилася з електрочайником. Її п'ята точка періодично мелькала перед чоловічим носом. Це звісно заспокоювало нерви, але вже точно не чоловіче тіло. 

— А що? — розвернулася до нього дружина. Вона вже помітила в очах навпроти хижі вогники. Завернула очі та всміхнулася. 

— Він купив рожеві капці з леопардовим принтом! 

— І?

— І?? Може ти не розчула, то повторюю ще раз…капці чи шльопанці…весь час забуваю. Рожеві! З леопардовим принтом! Тебе ніяк це не дивує? 

— А повинно? 

Тепер Степан завернув очі і розвів руками. Його нога почала дратівливо трястися, аж диван тріпотів разом з Морозним. 

— Та Бог з ними з тими капцями, але ситуація з Вірою..тут треба щось вирішувати. Слухай, — підірвався він з дивану та обійняв дружину, — Ти поговори з нею. Може ситуація проясниться і вона пробачить йому. Хоча я певен, що в результаті…після отих всіх колотнеч пробачення доведеться просити мені. Проте наголошую, що я до цього всього взагалі ніяким боком! 

— Так вже ні яким, — примружила очі дружина обхопивши чоловіка за шию.

— Абсолютно точно, кохана, — мило всміхнувся Морозний, притискаючи її тісніше до себе, — Поговори з нею, прошу. Він же страждає…, — благав Степан за товариша. 

— Гаразд, — зрештою погодилася Діна і поцілувала чоловіка навпроти. Той схопив її на руки та поніс до дивану, – Гей, а аякже кава? 

– Кава? — дивно вигнув губи Морозний, — Кава зачекає, а я от більше не можу чекати…

###

Тим часом Артур Мищенко вже докульгав до свого номера з Вірою. Рожеві леопардові капці так і зосталися на веранді, а він несміливо йшов до кімнати в якій замкнулася його дружина. 

Тук-тук-тук – кілька тихих стуків у двері. Тук-тук-тук — і значно голосніші у його грудях. Чи відчинить? Чи вислухає? 

— Маленька? — почула Віра до болю рідний голос. Тут вже її серце несамовито стукотіло як скажене. Їй нестерпно хотілося кинутися до дверей, відчинити їх, а потім кинутися в обійми Артуру, – Відчини, будь ласка…

Кілька секунд вагань…ні, вона не може і далі його ігнорувати. 

— Вірочко, — привітно і надзвичайно ніжно всміхнувся їй Артур. Кілька кроків до неї й тут він несподівано кидається їй в ноги. Його руки обіймають її, а вона стоїть здивовано кліпаючи очима та руки самі тягнуться до його волосся, — Ти вибач мені, маленька, вибач….не можу без тебе, — він схиляється ще нижче. Що це він надумав? Цілуватиме їй пальці? Ну вже ні.

Вірі було нестерпно бачити свого Артура пригніченим. Нікому не дозволено так поводитися з її чоловіком. Навіть якщо той хтось, вона ж сама! 

— Так, що це ти надумав? — схопила його за руку дружина, — Артурчику, підводься, давай, — допомогла жінка йому, — Давай ось так, маєш такий кепський вигляд, – провела вона по його обличчі рукою. В її очах була ніжність і співчуття, — Як ти взагалі додумався до такого? 

— Мені порадив один чоловік з…

— Що він тобі сказав? 

— Падати тобі в ноги, — розплився у посмішці Артур.

— І пальці цілувати?? — чоловік лиш стенув у відповідь плечима.

— То ти..ти мені пробачила? — потягнувся за поцілунком Артур, але тут же був зупинений витягнутою рукою Віри.

— Нічого подібного, Артурчику! 

Насправді Віру зовсім не ображав той факт, що вони замість справжньої Ейфелевої вежі приїхали лиш на Харківську. Її навіть не ображало те, що Артур забув про день народження Рокі…вона була обурена іншим. Артур їй брехав! І вона це знала абсолютно точно. Той факт, що чоловік “підставив” свого друга довів їй це остаточно. Артур ніколи б так не зробив! Вона знала, Артур настільки любить свого товариша, що навіть вмер би за нього…тож це може означати лиш одне…його брехня пов'язана саме з нею. Артур абсолютно точно робить це, щоб захисти її. 

— Але…

— Ніяких але, милий, — рішуче звелася Віра і наче як зібралася йти знову в кімнату. 

— Ні, будь ласка, тільки не йди…– благальним голосом попросив Артур. 

Оточуючим дуже часто могло здаватися, що Артуром постійно керує або його дружина або його найкращий друг Степан. Ці двоє завжди перетягували ковдру лідерства щодо Артура. Все тому, що їм обом подобався цей чоловік своїм м'яким характером та вмінням бути чуйним та добрим. Зазвичай керувати краще вдавалося таки Вірі, адже вона була не лише його подругою, але й коханою. Та все ж насправді ними обома керував Артур, а точніше не він, а їхня прив'язаність до нього. 

— Можеш загадати мені будь-що, я все зроблю, тільки пробач мені…

“Будь-що..кажеш, Артурчику” — обурилася подумки дружина, “Що ж ти вигадуєш щось на ходу мені…особливо про те, що Степан блює у літаку…хм, то і я загадую тобі щось недолуге! Те, що перше спаде на думку!”

— Будь-що кажеш…— вона примружила очі, – Хм..хочу особливий букет. Такий, щоб простояв цілий рік і не зав'янув! 

— Нічого собі, — присвиснув Артур, — А де я такий візьму? 

— А я не знаю, — байдуже перетяла плечима Віра, ще й хитро всміхнулася. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍