Катя Губська - Пісок забутих богів, Катя Губська

VI.

Небо над пустелею розчинялося в мідному сяйві вечора. Гарячий вітер зносив хвилі піску, які облизували розтріскані камені древньої дороги. Попереду, на тлі скель, височіли арки з піщаника, обсипані барельєфами — кожен з них зображав лик жінки з рогами корови та сонячним диском над чолом.

— Хатхорові Врата, — прошепотіла Лейла. Її голос затримався у повітрі, мов молитва. — Колись тут починалася дорога жерців до Палацу Спогадів. Тут душа мала зважитися… чи гідна вона йти далі.

Грейсон не зупинився. Його очі ковзали по пісковій лінії горизонту, пальці машинально перевіряли кобуру на поясі. Револьвер лежав важко, як упевненість.

— А тепер це просто купа каміння, — буркнув він. — Якщо Осіріс і залишив тут свій «камінь свідомості», то точно не для тих, хто зупиняється подивитись на фрески.

Лейла скривилась. Вона знала цей тон. Цинізм у нього був не захистом, а інструментом. Грейсон зневажав усе, що не мало функції або ціни. Навіть красу.

— Не все вимірюється практикою, — тихо відповіла вона. — Ці символи — це попередження. Бачиш ці шість постатей? Шість іспитів перед входом у Зали. Шість спокус.

— І жодної карти, — відрізав він. — Але маємо координати. І сигнал звідси не заглушено. Отже, або це пастка — або справжній вхід.

Він підняв сканер, налаштований на відбитки магнетиту й древнього кварциту. Прилад миготів зеленим — поруч було джерело енергії, стародавнє і стабільне.

— Під вратами є камери. Не природні. І не сучасні, — промовив Грейсон. — Ти впевнена, що хочеш йти туди без «Лабіринту»?

— Хатхорові Врата — не частина Лабіринту, — сказала вона. — Це окремий шлях. Це… поріг. Після цього вже не буде дороги назад.

— Для мене не існує дороги назад з того дня, як я витягнув тебе з Каїрського архіву, — глухо відповів він. — Тож вперед.

Вони підійшли до центральної арки. Над нею блищав стародавній символ — око з чотирма крапками довкола.

— Око, що пам’ятає, — прочитала Лейла. — Один з останніх символів Осіріса. Якщо легенда правдива, він залишив камінь лише тим, хто «не забув».

— А отже — не тобі, не мені, — вкинув Грейсон з гірким сарказмом і першим переступив поріг.

Після кількох кроків пісок під ногами почав змінюватися — замість сипучого ґрунту з’явилася гладка кам’яна підлога, вкрита рунами. Усередині було прохолодно, як у храмі або в гробниці. Примарні тіні лягали на стіни, які не бачили сонця тисячі років.

Вдалині щось блиснуло — наче мить срібного вогню.

Лейла зупинилась.

— Там… він. Камінь, або його проекція. Я відчуваю тиск у грудях. Це… ніби хтось дивиться.

Грейсон підняв револьвер і повільно рушив уперед, кожен рух — обережний, точний, як в операції. Але в глибині серця — йому хотілося вірити, що ця мить щось змінить.

Вогонь, що миготів попереду, не мав джерела — він висів у повітрі, мов пелюстка світла, вирізьблена з пам’яті. Кам’яна зала, в яку вони увійшли, була ідеальною сферою. Стеля, стіни й підлога зливалися в одну нерозривну форму, викладену символами, що тьмяно пульсували.

На підвищенні в центрі — уламок кристалу, з якого йшло те срібне сяйво. Навколо нього плавали півпрозорі фігури — мов спогади, що втратили тіло, але зберегли голоси.

— Це не сам Камінь Свідомості, — прошепотіла Лейла. — Лише його осколок. Маяк. Він веде нас далі.

Грейсон не зводив очей з фігур. Вони шепотіли… мов зазирали в його минуле. Один із голосів — дитячий, рипучий — пробурмотів:

«Ти залишив її, коли вона плакала… Тоді ти вибрав себе».

Грейсон завмер. Рука на револьвері. Очі — холодні, але щось у них тремтіло.

— Ілюзії, — кинув він, різко. — Пси давнини, які хочуть, щоб ми сумнівались.

— Це випробування, — відповіла Лейла. — Пам’ятаєш шість спокус на барельєфі? Це перша: спокуса вини. Осіріс вірив, що лише той, хто приймає свої гріхи, зможе побачити істину.

Грейсон мовчав. Підійшов до уламка — і в той момент простір навколо наче здригнувся. Стіни розчинилися, змінилися. Вони стояли серед пустелі… але в чужому часі. В небі — два сонця. Навколо — зруйновані храми, і фігура в чорному, що тримала Камінь.

— Це бачення, — прошепотіла Лейла. — Його пам’ять? Чи попередження?

Фігура повернулася. Це був чоловік з обличчям, яке водночас було знайомим і невизначеним. Він простягнув до них руку.

«Коли ви ступите за другі Врата, пам’ятайте: ви не шукаєте відповідь, ви — нею станете. Свідомість не зберігає істину. Вона — змінює її».

Після цих слів видіння розсипалося на пил. Вони знову стояли в сферичній залі, а уламок затих, наче спустився куртень світла.

— Що це було? — запитала Лейла.

— Хтось із тих, хто вже зловживав цим, — буркнув Грейсон. — Або ще гірше — це ми. У майбутньому.

Він відійшов від кристалу. Лейла доторкнулась до нього — і в стіні позаду з’явився отвір. Коридор, що вів далі вниз, у темряву. Над ним — символ другої спокуси: розпач.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍