Алина Фенчак - Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак

Було раннє весняне ранку. Сіре небо нависало над табором, земля була ще волога після нічного дощу. Повз бліндажі й вогневі точки пройшов молодий хлопець у формі, з рюкзаком за плечима й виразом рішучості в очах. Його звали Максим. Йому було всього 19, але в його погляді вже жевріли перші іскри війни.

Командир Андрій зустрів його на самому вході до частини.

— Новенький? — коротко кинув Андрій, пильно оглядаючи хлопця.

— Так, сер. Максим. Доброволець.

— Добре. Пройдеш адаптацію, потім приєднаєшся до загального взводу. Але спершу — до медички та інструктора. І до речі, тримайся Мар’яни. Вона покаже тобі, що й до чого.

Коли Максим підійшов до неї, Мар’яна стояла біля польової кухні з чашкою кави в руках. Вона поглянула на нього — високий, худорлявий, з темними кучерявими волоссям і тривожними очима.

— Ти новенький? — спокійно запитала вона, простягаючи руку. — Я Мар’яна.

— Максим, — він обережно потис їй руку. — Я ще ніколи не був так близько до справжньої війни.

— Це відчуття швидко мине, — сказала вона з сумною усмішкою. — Але залишиться щось інше — віра, страх, і… надія. Ходімо, покажу тобі, де все тут знаходиться.

З перших днів було видно, що Максим швидко вчиться. У нього була добра реакція, слухняність і бажання допомагати. Та попри все, в ньому було щось наївне — особлива довіра до людей, ще не знищена жорстокою реальністю. Він багато часу проводив поруч із Мар’яною, запитував, цікавився, допомагав. І щось у його очах викликало в неї тепло. Можливо, тому, що він нагадував їй брата, якого вона втратила.

Андрій з боку спостерігав за цим. І з кожним днем помічав, як Мар’яна і Максим стають ближчими. Спершу — як побратими. Потім — як друзі. А згодом — він уже не був певен…