Ден Браун - Джерело

сів біля шинкваса. Футбольні хулігани вмостилися обабіч адмірала.

— Тонік?! — дражнився один. — А я думав, ми разом вип’ємо.

Офіцер утомлено всміхнувся до кельнерки і допив свій тонік.

— На жаль, маю важливу зустріч, — мовив офіцер, підводячись. — Гарно вам посидіти.

Щойно він устав, як здоровані, мов за командою, різко опустили свої лапищі йому на плечі й посадили назад на стілець. В очах адмірала зблиснула іскра гніву — і згасла.

— Діду, гадаю, ти не став би залишати свою подружку з нами, — здоровань поглянув на кельнерку й огидно поворушив язиком.

Офіцер із хвилину тихо посидів, а потім сунув руку в кишеню кітеля.

Здоровані знову схопили його за рукави:

— Гей, що ти робиш?!

Офіцер повагом дістав мобільний телефон і сказав щось по-іспанськи. Мужики витріщилися на нього, а тоді адмірал знову заговорив англійською.

— Перепрошую, маю зателефонувати дружині й попередити, що прийду пізно. Схоже, доведеться затриматись.

— Оце вже діло, батяню! — сказав більший, випив одним духом свій кухоль і хряснув ним об шинквас.

— Наливай іще!

Наповнюючи кухлі хуліганів, кельнерка в дзеркало помітила, як офіцер натискає кілька клавіш телефона і прикладає до вуха. Додзвонившись, швидко заговорив по-іспанськи:

— Le llamo desde el bar Molly Malone, — промовив адмірал, прочитавши назву й адресу бару з підставки під кухоль, яка лежала на шинквасі. — Calle Particular de Estraunza, ocho. — І через кілька секунд додав: — Necesitamos ayuda inmediatamente. Hay dos hombres heridos[6].

І поклав трубку.

«¿Dos hombres heridos?» Серце кельнерки закалатало.

Не встигла вона зрозуміти, що це мало б означати, як за шинквасом крутнувся білий вихор — офіцер різко розвернувся вправо й наддав ліктем у ніс більшому з хуліганів: пролунав гидкий хрускіт. Обличчя здорованя заюшила кров, він упав навзнак. Не встиг його товариш щось зробити, як другий лікоть адмірала влучив йому під дих — і той хуліган теж полетів зі стільця. Кельнерка налякано дивилася на двох чоловіків на підлозі бару — один кричав від болю, а другий хапав ротом повітря й тримався за горло. Офіцер поволі встав. Моторошно спокійний, він дістав із гаманця сто євро і поклав на шинквас.

— Перепрошую, — сказав адмірал по-іспанськи. — Скоро приїде поліція і вам допоможе.

Відтак він розвернувся і вийшов.

——

Надворі адмірал Авіла набрав повні груди вечірнього повітря й пішов проспектом Масарредо до річки. Здалеку вже лунала сирена поліції, і він відступив у тінь, чекаючи, доки представники влади проїдуть мимо. Попереду була серйозна справа, й Авіла не міг дозволити собі інших ускладнень.

«Регент чітко окреслив сьогоднішнє завдання».

Авіла відчував глибокий спокій, приймаючи накази Регента. Жодних рішень. Жодної провини. Чиста дія. Після довгих років командування надзвичайна полегкість була в тому, щоб відступити від стерна й передати керування кораблем комусь іншому.

«У цій війні я рядовий».

Кілька днів тому Регент поділився з ним таким незручним секретом, що Авіла не мав іншого вибору, як узятися до цієї справи й бути готовим довести її до кінця. Брутальність учорашнього завдання досі не давала йому спокою, але він розумів, що його вчинок буде пробачений.

«Існує багато форм праведності.

І до того, як настане ніч, попереду ще одна смерть».

Вийшовши на відкритий майдан біля набережної, Авіла поглянув на споруду, що височіла попереду. То було хвилясте місиво збоченських форм, вкритих металевою плиткою, — немов два тисячоліття поступу в архітектурі просто викинуто у вікно заради повного хаосу.

«Хтось називає це музеєм. Я називаю це тріумфом потворності».

Самозаглиблений і зосереджений, Авіла перетнув майдан, огинаючи химерні скульптури біля музею Ґуґґенхайма в Більбао. Наближаючись, він дивився на юрми гостей, що походжали в найкращому чорно-білому вбранні.

«Безбожні маси зібралися тут.

Однак цей вечір стане зовсім не таким, яким вони його уявляють».

Адмірал поправив кашкет, розгладив кітель, набираючись сили для непростого завдання, яке стояло перед ним. Сьогоднішній вечір є частиною великої справи — хрестового походу праведності.

Авіла пройшов двором до входу в музей, обережно торкаючись вервиці в кишені.

Розділ 3

Атмосфера музейного атріуму нагадувала якийсь футуристичний храм.

Ленґдон зайшов — і його погляд одразу спрямувався до неба, понад колосальними білими колонами, понад високою скляною завісою — до склепіння на шістдесятиметровій висоті, де з малих галогенових ламп линуло чисте біле світло. У повітрі, перетинаючи небеса, зависла ціла мережа переходів, балконів і мостів, на них тут і там цятками видніли чорно-білі гості, які заходили на верхні галереї і виходили з них, стояли біля високих вікон, милуючись лагуною внизу. Поряд скляний ліфт безшумно ковзав по стіні й повертався на землю по нових відвідувачів.

Такого музею Ленґдон ще ніколи не бачив. Навіть акустика тут була незвична. Замість традиційної поважної тиші, створеної за допомогою звукопоглинальних поверхонь, цей музей повнився бурмотінням відлунь, голоси розкотисто відбивалися від каменю і скла. Для Ленґдона тільки одне музейне відчуття залишилося звичним: стерильний присмак біля кореня язика. Музейне повітря всюди однакове — з нього відфільтровано чужорідні частинки й окислювачі, після чого це повітря зволожене йонізованою водою до 45 відсотків.

Ленґдон пройшов кілька навдивовижу вузьких пропускних пунктів — в око йому впало багато озброєної охорони — і врешті опинився біля чергового столика реєстрації. Молода жінка роздавала навушники.

— Audioguía?

Ленґдон усміхнувся:

— Ні, дякую.

Коли він підійшов ближче до столика, жінка зупинила його, перейшовши на чудову англійську:

— Вибачте, пане, але сьогоднішній господар заходу пан Едмонд Кірш попросив усіх надіти аудіопристрої. Це частина заходу.

— А, тоді, звичайно, візьму.

Ленґдон простягнув руку по навушники, але вона жестом зупинила його, звірила бейдж із довгим списком запрошених, знайшла, після чого видала навушники з відповідним номером.

— Сьогоднішню екскурсію дібрано індивідуально для кожного відвідувача.

«Правда? — Ленґдон роззирнувся. — Для сотень гостей?»

Ленґдон здивовано роздивився навушники — то була просто гладенька металева дужка з невеликими потовщеннями на кінцях. Мабуть, помітивши його зачудування, жінка підійшла і стала пояснювати:

— Це зовсім нова модель. — Вона допомогла професорові надіти цей пристрій. — Датчики у вуха вставляти не потрібно, вони просто торкаються обличчя.

Вона розташувала дужку на голові Ленґдона так, що датчики м’яко впиралися в обличчя між вилицею і скронею.

— Але як…

— Технологія передачі через кістку. Датчики подають звук безпосередньо в кістки щелепи, і він досягає внутрішнього вуха. Я випробовувала — дивовижне відчуття, наче голос говорить просто у вашій голові. А вуха лишаються вільними для зовнішніх розмов.

— Гарно придумано.

— Цю технологію винайшов пан Кірш понад десять років тому. Тепер вона доступна в багатьох марках електронних навушників.

«Сподіваюся, Людвіґ ван Бетховен свою частку отримав», — подумав