Рейва Морель - Осквернена клятва, Рейва Морель

— Це щоденник, — пробурмотів Ліціан, немов зрозумівши те ж саме.

Руки Арелін тремтіли, коли вона розгорнула книгу. Очі ковзнули по рядках, і серце забилося швидше, наче кожне слово відгукувалося всередині неї.

"Якщо ти читаєш це, значить, наша боротьба не була марною. Але пам’ятай: сила в тобі — і дар, і прокляття. Вона зруйнує тебе, якщо ти не навчишся її контролювати. І ще гірше — може забрати тих, кого ти любиш.

Твої вороги знають про тебе більше, ніж ти сама. Вони прийдуть, як прийшли за нами. Брехатимуть, спокушатимуть, змушуватимуть сумніватися. Але не всі, хто називає себе другом, є ним насправді.

А той, хто здається твоєю опорою, може виявитися найбільшим випробуванням. Чи ти зможеш довіритися йому — вирішувати лише тобі.

Шукай істину. Але будь готова заплатити за неї."

Її дихання перехопило. Пальці затремтіли, і вона відчула, як холод пробігає по спині, мов тінь минулого, що повертається.

Вона продовжила читати. Про боротьбу. Про втечі. Про страх і надію.

Історія її батьків не була просто коханням між ангелом і демоном. Це був бунт проти світу, який не визнавав їхнього права на існування. І цей бунт закінчився смертю.

Вона підняла погляд, і в її очах палало полум'я гніву і рішучості.

— Я повинна продовжити їхню справу, — сказала вона, стискаючи книгу в руках, ніби вона була останнім зв'язком із тим світом.

Ліціан дивився на неї довгим, задумливим поглядом.

— Це не так просто. Твоя сила… Вона не тільки дає тобі право вибору. Вона вимагає жертви. Якщо ти не навчишся її контролювати, вона зруйнує не лише тебе, а й тих, кого ти любиш.

Слова Ліціана важко впали в її серце, немов тяжкий камінь. Арелін притиснула книгу до грудей, намагаючись вгамувати свої буремні почуття.

— Тоді навчи мене, — сказала вона, стиснувши зуби. — Покажи, як не стати чудовиськом.

Ліціан усміхнувся, ледь помітно, гірко.

— Спочатку ти маєш дізнатися правду про мене.

Він відступив назад, і його тінь почала розпливатися по підлозі, наче жива. Арелін відчула, як повітря стало густішим, і сам ліс за вікном наче завмер, обережно спостерігаючи за ними.

— Колись я був тим, кого ти зневажала б, — тихо мовив він. — Тим, кого варто було боятися.

Арелін не відводила погляду, але всередині неї щось стискалося, наче холодне передчуття бурі.

— Готова вислухати?

Вона глибоко вдихнула і кивнула.

Ліціан почав розповідати. Його голос був спокійним, але кожне його слово несло відгомін давнього болю, важкого як сама темрява, що їх оточувала.

— Я був демоном, що служив темряві. Вбивав без жалю. Виконував накази без сумнівів. Я не знав іншого життя… поки не зустрів твою матір.

Арелін здригнулася, але не перебила його. Це була перша істинна правда про нього, і вона розуміла: ці слова змінять усе.

— Я бачив її боротьбу, її подвиги. Її відданість своїм ідеалам. Вона ніколи не боялася кинути виклик, навіть коли шансів не було. Її сила духу вражала, — тихо промовив Ліціан. — Вона ніколи не була моїм ворогом, хоча могла б ним стати.

Він замовк, на мить відводячи погляд.

— Я знав, що в неї є дочка. І коли почув про її смерть, перше, що промайнуло в голові: "А що з дитиною?" — Ліціан призупинився, його погляд був зосереджений на чомусь далекому. — Я дізнався, що ти жива. І тоді вже було ясно: полювання почалося.

Арелін стиснула пальці, всередині все кипіло.

— Хто? Хто це полює на мене?

— Ті, хто боїться твоєї сили.

Вона вдихнула різко, наче знову отримала удар.

— Ти кажеш так, ніби я становлю загрозу.

Ліціан дивився прямо в її очі, його погляд був спокійним, але в ньому вгадувався холод.

— А хіба це не так?

Її очі запалали.

— Я не просила цього!

— Але вибір вже зроблено, — прошепотів він, і в його голосі відчувалася твердість, немов його слова були вироком.

Вона хотіла заперечити, але він заговорив знову, тихіше, майже холодно:

— Я не мав права втручатися. Це порушення балансу… Але коли тебе хотіли вбити, я не зміг просто стояти осторонь.

Його голос став різким, немов тонка межа між вибором і наслідками, що нависала.

— Я врятував тобі життя, Арелін. І тепер усе зміниться.

Тиша зависла між ними. Вона відчувала, як щось у її грудях стискається — тугий вузол невідомих почуттів, які ще потрібно розплутати.

— Ти не знав мене. Тоді я була просто малою дівчинкою… Чому?

Ліціан не зводив погляду.

— Бо не міг допустити, щоб загинула єдина частинка її, що залишилася в цьому світі.

Її серце глухо вдарилося об ребра.

— І тому ти зараз тут?

Він повільно похитав головою.

— Ні. Тому що зараз я тут заради тебе.

Арелін подивилася на нього, не приховуючи сумнівів. Її очі шукали бодай краплю правди в його — такі глибокі, мов ніч без зірок.

— Я не знаю, що сказати, — прошепотіла вона. — І не знаю, чи можу тобі довіряти.

Він не відвів погляду. Його голос залишався спокійним, але в ньому бриніла втома — не від неї, а від усього, що було до.

— Я й не чекаю, що ти повіриш одразу. Але сподіваюся, що з часом побачиш істину сама.

Тиша, яка запала, була глибшою за будь-які слова. Між ними повисла невидима межа — крихка, мов павутинка, натягнута між довірою і страхом.

Арелін глибоко вдихнула, відчуваючи, як повітря наповнює її легені і полегшує тягар сумнівів.

— Я вірю тобі… Але це не означає, що не боюся.

— Страх — це лише перший крок, — відповів він, тихо, але впевнено.

Вона стиснула пальці, майже до болю. Потім — розтиснула. Вперше відчула, що страх не паралізує, а змушує рухатись.

— Що тепер? Як мені навчитися контролювати свою силу?

Ліціан наблизився на крок, його голос став теплішим, майже людяним:

— Я навчу тебе. Покажу, як спрямувати її, не загубивши себе. Але ти маєш знати — це буде боляче. І важко. І довго. Не кожен проходить цей шлях до кінця.

Вона підняла голову. Її погляд уже не тремтів — у ньому жевріла рішучість, мов перша іскра перед полум’ям.