Сніжана Якимчик - Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик

Ось так? Ось так просто?

Я закусила губу, стримуючи ридання. У мені все кричало: "Не корись! Не дозволяй їм вирішувати за тебе!", але тіло не слухалося. Воно звикло підкорятися.

Зібравшись із силами, я підвелася, хитаючись. Кожен крок віддавався болем, але я змусила себе йти. Піднятися східцями. Відчинити двері своєї кімнати.

Це була моя в’язниця. Розкішна, золота клітка, в якій я виросла.

Я підійшла до дзеркала. На мене дивилося розбите відображення: скуйовджене волосся, синці, що вже починали проступати на щоці. В очах — ні краплі колишнього сяйва. Лише порожнеча.

Моє життя більше не належало мені. Я ніколи не мала вибору, і тепер мене віддавали іншому, ніби я була лише частиною їхньої кривавої угоди.

Даміан Морено…

Його ім’я змусило мене здригнутися. Я згадала його холодні пальці на моєму зап’ясті, його хижий погляд, насмішкуватий голос. Він не був рятівником. Він був тим, хто мав стати моєю новою кліткою.

Я стиснула кулаки.

А якщо ні? Якщо цього разу я не просто змирюся?

Я підійшла до гардероба і повільно відкрила дверцята. Погляд упав на сукні — дорогі, ідеальні, обрані не мною. Я потягнулася, витягнула першу-ліпшу та кинула у валізу. Потім ще одну. І ще. Механічно, бездумно.

Кожен рух віддавався болем, але він був майже приємним. Він нагадував, що я ще жива.

Але скільки ще я зможу так жити? Як довго я витримаю? Я не знала. Але одне було зрозумілим.

Завтра моє життя зміниться назавжди.