Alina Pero - Агент Купідон, або Несподіване кохання Саші, Alina Pero

Ні. Просто ні.

Я стояла посеред тротуару, склавши руки на грудях, і дивилася на Кирила так, ніби він тільки-но запропонував мені пірнути в крижану воду.

– Ти не можеш мене змусити, – твердо кажу.

– Ой, можу, – безтурботно відмахується він. – По-перше, ти сама попросила допомогти. По-друге, це лише тренування. По-третє… – він уважно мене оглядає. – Ти чудово виглядаєш.

Я недовірливо зиркаю на своє відображення у вітрині кафе. Ну, не жах. Але й не та впевнена в собі дівчина, яка з легкістю зачаровує чоловіків.

– І що мені тут робити?

Кирило усміхається так, що хочеться втекти.

– Попрактикуватися в комунікації.

– Тобто?

– Підтримати хоча б одну легку, невимушену розмову з чоловіком.

Я застигла.

– Це не частина угоди, – прошипіла я.

– Це якраз і є угода. Ти хотіла навчитися завойовувати серце Ярослава? Почнемо з основ.

Я глибоко вдихаю, потім ще раз.

– Окей. І що я маю сказати?

Кирило задумується.

– Наприклад, комплімент.

Я скривлюся.

– Це ми вже проходили.

– Добре, тоді… просто запитай щось. Наприклад, рекомендацію щодо кави.

Озираюся на кафе. Усередині купа людей, і здається, що всі вони знають про мою місію.

– Якщо я це зроблю, ти відстанеш?

– Подивимося.

Я нервово стискаю кулаки, роблю глибокий вдих і наближаюся до чоловіка, який сидить за столиком із чашкою лате.

– Вибачте…

Він піднімає голову.

– Так?

– Я просто хотіла спитати… – я зупиняюся, намагаючись зібрати думки, – у вас… яка кава найсмачніша?

Чоловік дивиться на мене з подивом.

– У сенсі?

– Ну, еее… – паніка! – Просто я… хотіла взяти щось нове, і ви здаєтеся людиною, яка розбирається в каві…

Він задумується, потім усміхається.

– Мені подобається мокачино. Воно з шоколадом.

– О, звучить класно. Дякую!

Я швидко киваю й мчу назад до Кирила. Щоки палають.

– Ну що? – запитує він, схрестивши руки.

– Це було жахливо!

– Це було відмінно! – поправляє він. – Ти змогла не лише заговорити, а ще й отримала відповідь. Прогрес!

Я втуплююся в нього.

– І що далі?

Він хитро усміхається.

– Тепер складніше завдання.

– О ні.

– О так. Ти маєш потримати розмову хоча б хвилину.

Оглядаюся, потім дивлюся на Кирила з відчайдушним виразом.

– А може, я просто одразу напишу Ярославу?

– О, чудова ідея! – Кирило вражено піднімає брови. – Справді хочеш?

Я на секунду розгублююся.

– Ні…

– Пізно, тепер ти мусиш це зробити.

Я хапаю телефон і витріщаюся на екран. Ну що мені йому написати?!

Я підписана на нього в Instagram – він не блогер, але іноді викладає фото кави, книг і концертів.

– Напиши щось просте, – радить Кирило, заглядаючи в мій телефон. – Наприклад, прокоментуй останнє фото.

Я відкриваю його профіль. Останнє фото – книжка, кавова чашка і підпис: «Ідеальний вечір».

О Боже.

– Давай, – підганяє Кирило. – Просто напиши «Гарний вибір» або щось таке.

Мої пальці зависають над клавіатурою.

Пишу:

«Класна книга! Теж хотіла прочитати. Як тобі?»

– І надсилай, – командує Кирило.

– Що?! Може, я ще подумаю?

– Ні, – він натискає «відправити» замість мене.

Я здригаюся.

– ТИ ЩО НАРОБИВ?!

Кирило ухиляється від мого удару.

– Допоміг тобі зробити перший крок!

Телефон дзвенить.

Ярослав відповів.

«Дуже цікава! Думаю, тобі теж сподобається»

Я завмираю.

Кирило задоволено киває.

– От бачиш? Все не так страшно.