Світлана Литвиненко - Капкан кохання, Світлана Литвиненко

- Не варто вам так перейматися, — звернувся до неї робітник. — Це всього-на-всього вівця. Правда, порода рідкісна й дорога. Хазяїн купив її кілька днів потому для розведення, коли їздив на якусь там виставку. Привіз, а вона така перелякана… втекла. Ми, тобто я з хлопцями, не змогли знайти її й врешті-решт доповіли хазяїну. А він вскочив на коня...

  Та робітник не договорив, бо на подвір’ї почувся галас. Леся теж вийшла слідом за робітниками з вівчарні й побачила свого дідуся. Той задихано бігав туди-сюди, махаючи руками й вигукуючи:

- Ще раз у тебе питаю: де моя онука? Що ти з нею зробив?

-З нею все добре, — спокійно відповів той самий чоловік, якого Леся прийняла за пастуха.

- Ми так не домовлялися! — Тимофій Васильович продовжував лютувати.

- Вона позаду вас. Ваша онука сама до мене приїхала та ще й завдала мені збитків…

- Амір, ти навмисне мене дратуєш?- процідив крізь зуби Тимофій Васильович.

- За вашим описом я гадав ваша онука сором’язлива і буде покірною. Але знаєте... так мені ще більше подобається…

- Дідусю,- вигукнула нарешті Леся відігнавши від себе відчуття нерозуміння того що зараз відбувалося та підбігла, обійняла Тимофія Васильовича,- я тебе така рада бачити. Мені скільки всього треба тобі розповісти. А ще я тобі наполегливо раджу звільнити цього пастуха.

- Якого пастуха?- Тимофій Васильович трохи вгамувався та взаємно обійняв онучку.

- От цього нахабу,- Леся кивнула у бік чоловіка, який стояв поруч з ними.

- Аміра чи що?- Тимофій Васильович здивовано відступився від онуки та глянув то на неї, то на свого сусіда.

- Я не знаю як звати цього пастуха і знати не хочу, але він жорстоко поводиться з тваринами. Уявляєш, хотів застрелити бідолашну вівцю, яку я ненароком збила…

- Ти збила вівцю?- Тимофій Васильович продовжував дивуватися.

- Вона жива і з нею все добре,- запевнила дідуся Леся,- ти не хвилюйся. Вона вже на ноги встала та поїла.

- Хто поїв?- Тимофій Васильович ніяк не міг зрозуміти що до чого.

- Дідусю, ти взагалі чуєш про що я розповідаю? – та не дочекавшись відповіді Леся продовжила.- А ще він, цей пастух, заявив, що тварина належить йому.

- Вона і справді належить мені,- втрутився в розмову Амір, якому було потішно за усім цим спостерігати.

- Дідусю, ти чуєш, що він заявляє? Ти його повинен негайно звільнити, бо в нього незрозумілі замашки,- Леся говорила цілком серйозно.

- Але ця вівця і справді його, — Тимофію Васильовичу нарешті дійшло. — Леся, ти взагалі знаєш, де зараз знаходишся?

- А чому ти в мене про це запитуєш? — цього разу здивувалася дівчина. — Я до тебе в гості приїхала… Чи куди я приїхала?

- Ти приїхала до мене в гості, — зухвало відповів Амір. — Тому запрошую вас до будинку. Разом поснідаємо та обговоримо детальніше умови нашої угоди. Бо з цілковитою впевненістю, Тимофію Васильовичу, я вас запевняю, що приймаю вашу пропозицію і готовий до того, щоб поєднатися з вами родинними узами…