Andriana - Той, кого я чекаю, Andriana

Розділ 5: "Несподіване запрошення"

Місяць минув, немов одна мить. Ремонт у будинку сусідів майже завершився, але сама Елісон навіть не помітила, як змінилося її життя. Дні були наповнені малюванням, роботою для Лорен і, звичайно ж, частими візитами маленького Макса.

Для Елісон він став чимось більшим, ніж просто новий знайомий. Він був як промінчик світла у її житті. Макс щоразу приносив щось нове — то іграшки, то малюнки, які просив допомогти розфарбувати, то книги зі своїми дитячими загадками.

Якось під час однієї з таких зустрічей він обережно сів поруч із нею на траву, тримаючи у руках старий м’яч. Його очі світилися щирістю, коли він запитав:

– Ти завжди будеш тут, правда?

Елісон засміялася, трохи розгублено відповідаючи:

– Звичайно, Максе. Чому ти питаєш?

– Тому що ти найкраща, – промовив хлопчик і, трохи зам’явшись, додав, – мама каже, що ти могла б стати нашою.

Ці слова застали Елісон зненацька. Вона не знала, що відповісти. Її думки завмерли, а в голові крутилися образи, які вона навіть не могла зібрати докупи.

У цей момент до них підійшла Амелія, усміхнена і трохи втомлена після чергового дня роботи вдома.

– Елісон, ми з Максом давно хотіли тебе запросити. Якщо ти маєш час, чому б тобі не прийти до нас завтра ввечері? Ремонт майже закінчений, і я думаю, тобі буде цікаво подивитися, як все вийшло.

Елісон злегка кивнула, посміхаючись. Вона помітила, як очі Амелії світилися вдячністю, а маленький Макс буквально застрибав від радості.

Наступного вечора Елісон пішла до сусідів. Будинок виглядав майже завершеним: тепер він сяяв свіжими барвами. Усередині панувала затишна атмосфера, яку створювали дрібниці — вази з квітами, картини на стінах і книги на полицях.

Амелія зустріла її з теплим чаюванням і невимушеними розмовами. Вони говорили про все на світі: про Макса, про малювання Елісон і навіть про її нещодавню роботу для Лорен.

– У тебе талант, – сказала Амелія, уважно розглядаючи один із малюнків, який Елісон принесла із собою. – Я б хотіла, щоб хтось колись так красиво малював і для нас.

Елісон розсміялася, трохи зніяковівши від похвали.

– Я не професіонал, просто люблю це робити.

У цей момент у дверях почувся гучний стукіт. Амелія підвелася і відкрила, впускаючи всередину молодого чоловіка. Він виглядав стомленим, але впевненим у собі. Його очі були блакитно-сірими, як небо перед грозою.

– Ось і ти, – з полегшенням промовила Амелія. – Ми якраз говорили про мистецтво.

Елісон підняла погляд і зустрілася з його очима. У цей момент щось у ній здригнулося, але вона не могла зрозуміти, що саме.

– Привіт, – сказав він, трохи схиляючи голову. – Ти, мабуть, Елісон?

Дівчина кивнула, відчуваючи, як її серце б’ється швидше.

Увечері, коли Елісон уже збиралася йти, хлопець провів її до дверей. Вони кілька хвилин мовчки йшли коридором, поки він раптом не сказав:

– Знаєш, іноді дивно, як люди зустрічаються. Можливо, це навіть не випадковість.

Елісон здивовано поглянула на нього, але не встигла нічого сказати, бо він уже відкрив двері й жестом показав, що вона може йти.

Усе, що вона почула, залишилося в її думках, як відлуння. Вона йшла додому, згадуючи його голос і ті загадкові слова, які тепер не давали їй спокою.

Елісон сиділа біля вікна свого дому, вдивляючись у темряву. Її думки знову і знову поверталися до тих слів, які він сказав на прощання. "Це не випадковість..." Що він мав на увазі?

Вона відчула, як всередині підіймається дивне хвилювання. Можливо, це всього лише слова, але щось у його голосі змушувало її вірити, що це не просто так.

Зоріан стояв на тому ж подвір’ї, де він вперше її побачив. В його серці теж була хвиля емоцій, хоча він намагався залишити це для себе. "Не просто так", – повторював він собі ці слова, розмірковуючи над своїм рішенням зустрітися з нею. Його інтуїція підказувала, що ця зустріч не була випадковістю, але він ще не міг зрозуміти, чому саме вона викликала у ньому таке сильне відчуття. Можливо, це щось більше, ніж просто бажання дізнатися її краще.

Наступні дні пройшли у звичному ритмі: малювання, турбота про замовлення Лорен, візити Макса. Хлопчик був невгамовним, але його присутність створювала тепло, якого Елісон давно бракувало.

Якось після обіду Макс прийшов до неї із книжкою в руках.

– Елі, ти читаєш казки? – запитав він, сідаючи поруч.

– Читаю, але давно цього не робила.

– Тоді я буду тобі читати! – радісно вигукнув хлопчик і почав перелистувати сторінки.

Вони провели так кілька годин, сміючись над пригодами вигаданих героїв. І в ці моменти Елісон відчувала, що хоч цей світ і несправедливий, але є в ньому щось добре.

Якось увечері Елісон почула стукіт у двері. Відчинивши, вона побачила Амелію з кількома коробками в руках.

– Я знаю, що це трохи незручно, але чи не могла б ти допомогти мені з розпакуванням? – запитала жінка.

Елісон не відмовила. Вона рушила до будинку сусідів, несучи частину речей. Коли вони увійшли, на неї знову нахлинула атмосфера затишку. Будинок майже не нагадував колишню будівельну зону – тепер він був схожий на справжній дім.

Поки вони розпаковували коробки, Амелія розповідала про своє життя: як вона самостійно виховувала Макса, як їй довелося змінити місто через обставини, і як важко було починати все з нуля.

– Але тепер усе інакше, – додала вона, стираючи піт із чола. – Тут я почуваюся в безпеці.

Елісон відчула, що в цих словах є щось більше, ніж просто вдячність за новий дім. Але вона не стала розпитувати, щоб не турбувати Амелію.

Після роботи Елісон вирішила трохи прогулятися. Сонце вже сідало, заливаючи небо рожево-золотими відтінками. Вона вийшла на подвір’я й помітила його – він стояв біля паркану, зосереджено щось записуючи в телефоні.

– Ти часто гуляєш ввечері? – запитала вона, підходячи ближче.

Хлопець підняв голову й усміхнувся. – А ти часто працюєш допізна?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍